обычная версиямобильная версия
подписка

независимое международное интернет-издание

Кругозор интернет-журнал
Держись заглавья, Кругозор, всем расширяя кругозор. Наум Коржавин.
февраль '19
СПАДЩИНА

Про самодостаточных украинцев, психотип "гениальности" и медиапространство метамодерна

- Шановний пане Едуарде, вітаю вас! Дозвольте дещо витратити ваш час на нашу бесіду. Зараз, у дні, коли увага людей до українських телеекранів дещо посилилася, давайте й почнемо з цієї сторони буття. Які стереотипи, що промовляються у телерадіопросторі України, вас дратують найбільше?

- Мова, як відомо, є чудовим індикатором людської свідомості. Тож навіть в ході своїх аудиторних занять в Національній академії державного управління при Президентові України я практикую такі ініціативи, як складання слухачами певного тезаурусу зі слів-стереотипів, від яких ми маємо відмовлятись.

Наприклад, свого часу наші очільники (президенти, прем'єр-міністри, спікери Верховної Ради України та ін.) активно використовували слово "пересічна" особа, громадянин, українець тощо. Прийшлося звернути на це увагу, оскільки в умовах сучасної - постмодерної - України провідною психосоціальною групою людей стають самодостатні українці, яких і по формі, і по суті неправильно відносити до пересічних громадян, якими були радянські люди.

До стереотипів тоталітарного радянського минулого, яких треба позбавлятись, або правильно використовувати, можна віднести слова "стабільний" / "сталий". Перше слово автоматично відносить нас до реалій статичної за своєю природою індустріальної радянської історії в той час, як друге - до постмодерної сучасності, якій властива динамічна природа і динамічна соціальна норма.  Те ж саме в сфері економіки можна сказати про слова "стагнація" і "рецесія". Обидва терміни означають уповільнення економічного розвитку, але від різних причин. Перше - це стагнація індустріальної за своєю природою економіки та її відтворювальних сил. Друге - це вже рецесія, пов'язана з недоліками розвитку постіндустріальної економіки. 

- Ваші вельми наполегливі дослідження у царині архетипіки - що це? Пристрасть науковця, захоплення, невичерпне джерело інструментарію, ідей та натхнення?

- Багато хто з нас вважає пристрасть синонімом шаленого захоплення чи одержимості, яка властива політику, науковцю чи іншому фахівцю у досягненні ним успіху професійної самореалізації. Тому не буду сперечатись щодо притаманності і мені цих почуттів.

Можна також, думаю, співвіднести архетипіку, а точніше ідею архетипного несвідомого, що її привніс в аналітичну психологію швейцарець Карл-Густав Юнг, з певною методологією, яка розширює арсенал наукових можливостей. Зокрема: щодо реалізації в сучасному - постмодерному суспільстві наукових завдань соціальної прогностики; оптимізації механізмів регуляції інноваційного процесу, який стає основою сучасного розвитку людини, суспільства, цивілізації; тощо. Ця методологія відкриває для сучасної - раціональної і самодостатньої людини-індивіда необмежений ноосферний потенціал ідей всієї попередньої історії людства.

Нарешті,  народження Української школи архетипіки має певні передумови і логіку свого становлення, у перебігу якого здійснено таке.

Створено й адаптовано до масових опитувань спеціальні інструменти, що дозволяють досліджувати архетипну природу колективного несвідомого: проективну методику "колірних переваг" (автор - Едуард Афонін; 1987), особистісний опитувальник "БАД" (автори - Леонід Бурлачук, Едуард Афонін, Олена Донченко; 2002), аналітико-синтетичну концепцію "Універсального епохального циклу" (автори - Едуард Афонін, Андрій Мартинов, 1996-2002).

Ініційовано соціологічні моніторингові дослідження з використанням архетипової методології (автори - Едуард Афонін, Ольга Балакірєва) загальносистемних змін в Україні (1992-2017 - 62 дослідження), процесів ідентифікації в Україні (2002-2018 - 14 досліджень), Росії (2010, 2011), Білорусі (2010, 2011, 2013), функціональної і компетентнісної спроможності системи державної служби України (2005, 2009, 2014 - 3 дослідження). Результати моніторингових досліджень узагальнювались в різних наукових парадигмах:  спочатку в соцієтальній (1992-1994), потім - в циклічній (1996-2012) і нарешті -  в архетипній (2002-2019).

- Яким був ваш шлях у науку? Як відбилися на цьому шляху дитячі враження, адже вони унікальні?

- Мій шлях у науку, як сьогодні модна казати, був нелінійним. Першою наукою на цьому шляху постала філософія. Сталося це в середині 60-х під час навчання на фізико-математичному факультеті Таганрозького педагогічного університету, коли мій викладач філософії - завідувач кафедри філософії Ростовського медичного університету Дмитро Зеркін - запропонував мені підготовку до вступу в аспірантуру. Життя ж розпорядилося по-іншому. Невдовзі по завершенні інституту я був мобілізований до лав радянської армії, а після - до органів державної безпеки. Щоправда, і тут, під час моєї первісної фахової підготовки у Мінську я отримав другий шанс зайнятись психологією. Одначе вирішив дещо набути практичного досвіду, який затягнувся аж до 1986 року, коли я вступив до очної аспірантури з психології у Москві.   

Осмислюючи сьогодні мій шлях у науку, можу впевнено сказати, що його фундаментом став психотип "геніальності", який потребував моєї самореалізації у багатьох видах людської діяльності. Не останню роль склало шкільне середовище, де панувала  атмосфера учнівської демократії і творчості, яка вельми сприяла самореалізації вихованців, їх творчого й інтелектуального потенціалу. Яскравим проявом радянської системи шкільної освіти з її місією "всебічно розвиненої особистості" стала випестувана в мене світоглядна модель "універсала". А доволі розхожий на той час серед покоління шестидесятників вислів "фізики-лірики" став моїм життєвим орієнтиром.  Саме цим можна, гадаю, пояснити те, що у моєму житті чи не найкращим чином поєдналися широкий пізнавальний інтерес до природничих і суспільних наук з любов'ю до літератури, поезії, музики і танця.

- Кого мали за Вчителів, поводирів? Хто зі всесвітньо відомих - різних часів - надихнув своїми працями та прикладами?

- Як я вже зазначав, першим моїм вчителем став (1966-1970) доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Ростовського медичного інституту Дмитро Зеркін. Його виховну спадщину продовжив (1986-1990) доктор педагогічних наук, заступник завідувача кафедри педагогіки Військово-політичної академії імені В. І. Леніна Збройних Сил СРСР, член експертної ради ВАК СРСР  Володимир Давидов і доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України,  і завершила (1992-1996) головний науковий співробітник Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України Лідія Сохань.

Щодо науковців, спадщина яких надихала і продовжує надихати мене в моїх дослідницьких розвідках, то серед них передусім я назвав би таких науковців, як: Альфред Адлер, Зигмунд Фройд (Австрія), Зигмунд Бауман, Томас Гоббс, Джон Локк, Карл Поппер, Роланд Робертсон, Герберт Спенсер, Арнольд Тойнбі (Великобританія), Даніел Канеман (Ізраїль), Хосе Ортега-і-Гассет (Іспанія), Ульріх Бек, Макс Вебер, Мартін Гайдеґґер, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Ральф Дарендорф, Еріх Фромм, Освальд Шпенглер, Карл Ясперс (Німеччина), Пйотр Штомпка (Польща), Олександр Ахієзер, Микола Бердяєв, Андрій Брушлінський, Микола Данилевський, Микита Моїсеєв, Питирим Сорокін, Сергій Рубінштейн, Ніна Тализіна, Давид Фельдштейн, Олександр Чижевський, Володимир Ядов (Росія), Іммануїл Валлерстайн, Ерік Еріксон, Едвард Бернейс, Ірвін Гофман, Альберт Келлер, Томас Кун, Ллойд Де Моз, Толкотт Парсонс, Пол Лазерсфельд, Вільям Самнер (США), Леонід Бурлачук, Володимир Вернадський, Петро Гальперін, Олена Донченко, Сергій Кримський (Україна), Жан Бодрійяр, Фернан Бродель, П'єр Бурдьє, Жильбер Дюран, Еміль Дюркгейм, Огюст Конт, Жан-Франсуа Ліотар, Мішель Маффесолі, Серж Московічі, Жан-Поль Сартр, П'єр Тейяр де Шарден, Алексіс де Токвіль, Мішель Фуко (Франція), Отто Вейнінгер, Макс Люшер, Жан Піаже, Карл Юнг (Швейцарія) та багато інших.

- Які ваші роботи вважаєте програмними, вузловими у Вашій творчості?

До ключових робіт, які стали результатом реалізації трьох авторських наукових концептуалізацій (військово-соціальної, соціальної циклістики та архетипіки публічного управління) стали наступні публікації: "Становлення Збройних Сил України: соціальні та соціально-психологічні проблеми" (1994 - укр., 2014 - рос.) ; "Суспільний розвиток від Різдва Христового = Social development AD" (2000 - англ. та укр.) ; "Велика розтока" (2002 - укр.) ; "Великая коэволюция" (2003 - рос., англ.) ; "Соціальні цикли" (2008 - укр.) ; "Інституціональні особливості та технології сучасних політичних процесів" (2008 - укр.) ; "Політичні партії як суб'єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації" (2008 - укр.) ; "Концептуальні засади взаємодії політики та управління" (2010, укр.) ; "Соціальна глобалістика = Социальная глобалистика" (2011 - укр. і рос., 2012 - рос.) ; "Українське диво: від депресії до соціального оптимізму" (2019 - укр.).

- Сучасний українець - особа мережева чи одинак? Які його основні риси?

- Сучасний українець, як свідчать дані 84-х зрізів нашого моніторингового дослідження (1992-2018), ще складається. Одначе вже зараз чітко проглядається його соціальний портрет, що його можна скласти за даними нашого моніторингового дослідження. Провідним психотипом сучасного українця вже сьогодні цілком достовірно можна назвати самодостатню особистість, що їй притаманна ідеалістична картина світу, орієнтація на індивідуальні та утилітарні цінності, сенсорно-логічне мислення, реформаторська активність і самоконтроль. Це, умовно кажучи, "раціональний психосоціальний тип" людини, яка спирається відповідно на раціональний спосіб прийняття рішень.

Загальна кількість самодостатніх українців, що стають провідною психосоціальною групою суспільства, на сьогодні є не менше чверті дорослого населення України. Найближчим часом ця частка з високим ступенем вірогідності може збільшитися до двох п'ятих загальної кількості українців.

Другу за своєю кількістю типологічну групу українців, які мають сформовану ідентичність, складають колективісти. Їх кількість в суспільстві, схоже, досягала рівня своєї насиченості і складає одну п'яту загальної кількості українців.

Третю групу українців складає прошарок людей, ідентичність яких є несформованою і тому вони виявляють нестійку - ситуативно змінну поведінку. Це своєрідний "перехідний" контингент між раціональною і емоційно-чутливою людиною  ю, яка є чутливою до зовнішніх інформаційних впливів та живить ситуативну поведінку.   

- Чи можете ви охарактеризувати основну "тренд-персону" часів метамодерну? Які її відмінності від людини постмодерну та модерну? Взагалі, звідки народжується й куди веде метамодерн?

- Загальні риси "тренд-персони" часів метамодерну (або пост-постмодерну), як на мене, принципово мало чим відрізняються від провідного психосоціотипу часів модерну - "емоційно-чутливої людини", якій притаманні матеріалістична картина світу, орієнтація на соціально значущу (моральну) поведінку, інтуїтивно-образне мислення та ірраціональний спосіб прийняття рішень, схильність приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам і орієнтація на традиційні соціальні ролі.

 Одначе описаний вище психосоціотип (з можливими соціокультурними відмінностями,  які найкраще відповідатимуть сучасним інформаційно-комунікативним можливостям таким як технології big data) нагадуватиме таку собі "молекулярну суспільну модель", в якій колишні самодостатні особистості часів постмодерну продовжуватимуть зберігати уяву щодо своєї автономності стосовно прийняття рішень. На справді ж, поведінка більшості таких "молекулярних особистостей" нагадуватиме в нових умовах поведінку молекул, що під дією сил електромагнітного поля набувають одно направлений характер. Іншими словами, нове - пост-постмодерне суспільство за своєю природою цілком можна назвати мережевим тоталітарним суспільством.

Коло країн, які тяжіють сьогодні до матемодерну (пост постмодерну) цілком можна віднести країни євроатлантичного ареалу, які останнім часом демонструють ознаки пост-постмодерної реальності - перехід від суб'єктності "Я" до суб'єктності "Ми". Саме цим характеризувалася остання виборча президентська компанія в США. Про кінець індивідуалізму пише в своїй книзі почесний професор Сорбонни Мішель Маффесолі (1988). 

- Боротьба за збереження ідентичностей, кордонів, а також за власне благополуччя - чи не руйнує вона процес розвитку, еволюції, самовдосконалення? У чому полягає процес розвитку? Яку боротьбу Ви сприймаєте як природню, а яку вважаєте атавізмом, неадекватністю тощо?

- Вибачте на слові, але заданий Вами формат з ключовим словом "боротьба", як на мене, несе ознаки минувшої історичної доби (модерну), що вже остаточно добігає кінця. Судіть самі. Домінуючим психосоціальним типом тогочасного суспільства була "емоційно-чутлива" людина з властивими їй екстраверсією (орієнтацією на зовнішні форми предметів і речей) та непримиренним (войовничим) ставленням до соціально-класового опонента. Будучи прихильником "постмодерного світу" і спираючись на інтереси нового - "раціонального" психосоціального типу людини, який ширить своє панівне становище не тільки на пострадянському просторі, а і в світі в цілому, я відкидаю слово "боротьба" як протистояння з його негативною конотацією, яке врешті-решт спрямоване проти розвитку людини. Адже воно не виходить за межі збереження, чи функціонування соціальної системи закритого типу, яка, насправді, гальмує прогрес людини, суспільства чи цивілізації в цілому. Натомість я надаю перевагу слову "утвердження", пов'язаному з новацією - новими тенденціями, практиками тощо, які розширюють сферу процесів розвитку соціальної системи.

 Очевидно, що така акцентуація послаблює традиційну (спрощену - соціальну) природу людського ідентитету, перетворює його на феномен більш складний, багатогранний (соцієтальний). За таких умов зазнають сутнісних змін й інституційні основи спільноти, в тому числі її державні інститути та їх атрибути (територія і кордони). Не випадково в сучасних умовах виникають дискусії стосовно послаблення ролі держави і міждержавних утворень. Останнім часом актуалізується також проблематика щодо необхідності вироблення нових принципів, миру і безпеки для Сучасності. Одну з таких ініціатив щодо необхідності започаткування в Європі процесу "Хельсинки-2" вніс 5 липня 2017 року на засіданні ПА ОБСЄ Президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко.

10-11 травня 2019 року у місті Львові (Україна) в межах щорічних заходів Української школи архетипіки (Х ТМС-2019) з використанням технології "динамічної мережі" ми плануємо провести першу спробу загальної дискусії з вироблення нових принципів миру і безпеки в Європі і Світі.   

- Як би ви оцінили останні події міжнародного політичного життя (які саме - на Ваш вибір: США, Європа, Росія, країни Сходу тощо)?

- Новиною, яка дедалі шириться світом, є надання Томосу про надання автокефалії Православній церкві України. І все ж, вважаю, що більш значимими для розвитку політичної ситуації в світі залишаються останні президентські вибори в США (2016) і події у Франції, пов'язані з протестами "жовтих жилетів" (2017). Обидві ці події, як на мене, є взаємопов'язаними між собою і свідчать про наближення цих країн до стану, який англійський філософ Томас Гоббс назвав у своєму трактаті "Левіафан" (1651) "війною всіх проти всіх" (Bellum omnium contra omnes). Іншими словами, в цих країнах вичерпується ліберально-демократичний потенціал постмодерного розвитку і вони, як ми з Вами позначили вище, наближаються до ситуації радикальних соціальних змін у бік "метамодерну".

 Для мене, наприклад, головним індикатором того чи іншого суспільного стану є самосвідомість індивідів провідної соціальної групи, їх ідентичність (соціальна чи соцієтальна). Для суспільств колишнього "Модерну" (скажімо, республік колишнього СРСР) ця ідентичність була пов'язана з ототожненням індивідом себе з соціальною групою чи класом. Відповідно ціннісну основу таких людей цементували групові чи колективні цінності, людина відчувала себе як частку цілого і тому такого соціального суб'єкта правомірно можна ототожнювати з категорію "Ми". Цілком протилежним типом соціального суб'єкта є категорія "Я", в основі якої лежать індивідуальні цінності і соцієтальна (інтегральна) ідентичність. Цей соціальний психотип, власне, й складає основу сучасного - Постмодерного суспільства і тому воно нерідко називається атомізованим, а через її провідну психологічну рису - раціональним.

 Зрозуміло, що у світлі вищевикладеного цілком зрозумілим стає той факт, що остання президентська виборча компанія в США кардинально змінила свою риторику. Ключовим словом передвиборчих текстів обох претендентів на пост президента США Хілларі Клінтон і Дональда Трампа стало слово "Ми" (2016). Теж саме ми зустрічаємо і в назві книги почесного професора французької Сорбонни Мішеля Маффесолі "Час племен. Занепад індивідуалізму в постмодерному суспільстві (1988). Детальний аналіз соціальної ситуації в США і Франції надає й інші свідчення про наступ в цих країнах "Метамодерну".   

- Що, кого, на ваш погляд, людина передусім хоче бачити й чути у медіапросторі: політиків, науковців, митців та їх твори, законодавців, тих, хто вирішує її побутові проблеми, великих особистостей чи особистостей звичайних, світи ці, ближчі чи далекі та прийдешні? 

- Зрозуміло, що майбутня перспектива України й більшості інших пострадянських країн пов'язана з утвердженням індивідуальних цінностей і раціональної свідомості людей, їх інноваційною активністю. Отже, ключовими темами українського сьогодення ставатимуть самореалізація людини та її успіхи в освіті, науці, бізнесі, політиці, інших сферах життєдіяльності.

Щодо ключових персонажів цих тем, то ними передусім мають стати лідери. Причому головним чином лідери-новатори. Адже основа зростання країни, благополуччя людей так чи інакше в сучасному суспільстві пов'язані з економікою, а її основою - інноваційний процес.

Тут цілком доречно згадати висновки аргентинського філософа і економіста Клаудіо Саломона, що він їх зробив за наслідками проведеного ним наприкінці 90-х років дослідження економіки США першої половини ХХ століття, коли в цій країні постав інформаційно-інноваційний сегмент економіки, склавши основу її постіндустріальної інфраструктури. Отримані ним результати свідчать про те, що індустріальний економічний сегмент, в основі якого лежать труд і капітал, забезпечує лише до 14% потенційного прибутку суб'єктів господарювання в той час, як побудована на інновації постіндустріальна економіка, спроможна надати 86% потенційно можливого прибутку. Особливе значення цей результат набуває для пострадянських країн, які за рахунок інновацій могли б забезпечити як надприбутки для груп крупного капіталу, так і достойний соціально-економічний рівень для середньому класу своїх країни.

В цьому контексті не останнім постає питання щодо джерел інноваційної активності людей. З огляду на результати моніторингових досліджень, що їх ведуть протягом 26 років представники Української школи архетипіки, не безпідставно можна вважати, що такими джерелами є архетипи колективного несвідомого, зокрема такий їх клас, як архетипи-логос (див.: Жильбер Дюран).    

- Якщо розглядати медіапростір з точки зору ноосферного підходу, то як би визначили це поняття, цю сутність особисто ви? Що б ви сюди включили? Що, на вашу думку, потрібно для розвитку українського медіапростору?

- Прийнято вважати, що праці засновника НАН України Володимира Вернадського "Етика" (1880), "Декілька слів про ноосферу" (1944) і "Наукова думка як планетарне явище" (1945) є ключовими для становлення екологічної етики, яка єднає у гармонійне ціле природний і соціальний аспекти розвитку людства. Одначе з розвитком соціогуманітарної науки, передусім психології, цей ноосферний концепт українського ученого цілком правомірно розширити на психологічну природу людини. Тут цілком доречними можуть запропонована сто років тому швейцарцем Карлом Юнгом ідея щодо існування архетипів колективного несвідомого, а також сформульовані півстоліття тому українцем Петром Гальперіним теорія поетапного формування розумових дій і французом Жильбером Дюраном концепція Імажинер, що стосується антропологічних структур уявного.

 Ці ключові ідеї науковців є достатньо перспективними і в своїй єдності, як мені видається, спроможні пояснити взаємодію свідомого (соціальних інститутів) і несвідомого (архетипів колективного несвідомого). Зокрема, як науково-освітній процес, розвиває простір колективного несвідомого, а останній живить сучасний інноваційний процес, забезпечує ефективне функціонування соціальних інститутів і, будучи опосередкованими архетипами колективного несвідомого (нематеріальною культурою людства), відтворює органічну єдність сучасного "атомізованого суспільства".   

Медіапростір, що його утворюють ЗМК, предстає, таким чином, гармонізатором інноваційного розвитку Сучасного суспільства і джерелом соціальної єдності суспільства. Відповідно медіапростір предстає своєрідним майданчиком для широкого суспільного діалогу, розвиток якого можна назвати місією ЗМІ.

- Які якісні та кількісні показники інформаційного простору держави ви б визначили як найважливіші?

- Якщо мати на увазі інновацію як рушійну силу соціального розвитку сучасного постмодерного суспільства, а комунікацію як фактор гармонізації інноваційного процесу, то такими показниками можна вважати кількість "самодостатніх" громадян в суспільстві та їх комунікаційну (комп'ютер + інтернет) озброєність. Наша методика БАД (Бурлачук, Афонін, Донченко, 2002) дозволяє з високим ступенем достовірності вимірювати перший з показників. Щодо другого, то це спроможність ЗМІ/ЗМК щодо підтримки необхідного рівня соціальної інновації, а також обсяги інформаційно-інноваційного сегменту постіндустріальної економіки та його характеристики стосовно конкурентоспроможності.  

- Яких яскравих особистостей минувшини й нашого часу ви хотіли б бачити на українському ТБ і чути в ефірі українського радіо? Те ж саме запитання - щодо ТБ і радіо різних країн світу.

- Мені видається, що кожна з постатей, яка адекватно передчувала або описувала Постмодерну сучасність, перш за все її "універсальні" характеристики, гідна того, щоб з нею, її ідеями і оцінками знайомилася наша молодь. Щодо конкретних персоналій, то вони носять індивідуальні уподобання. Серед таких я назвав би передусім британця Зигмунда Баумана, американців Еріха Фромма, Едварда Бернейса, французів Жана Бодрійяра, Жильбера Дюрана, Мішеля Маффесолі, Сержа Московічі, Алексіс де Токвіля, Мішеля Фуко, Тейяра де Шардена, швейцарця Карла Юнга та інших.   

- Ви є натхненником і очільником міжнародного iнтернет-клубу науковців та експертів. Якою вам бачиться роль комунікації, діалогу? Який саме діалог актуальний, якою може бути його тональність, і що, на ваш погляд, заважає діалогу як такому? Яким чином ви досягаєте того, що люди, які беруть участь у дискусіях Клубу, не промовляють у черговий раз "те, що слід", як мантру, а все ж індивідуальні і вільні, а значить, несподівані, небезперечні, уразливі для зовнішньої критики? Які приклади інших філософських, політологічних дискусійних клубів можете навести?

- Як вже ми з вами зазначали, системоутворюючим фактором розвитку сучасного суспільства є інновація, потенціал якої сьогодні в Україні складає 25% і найближчим часом зросте до 40% дорослого населення. Це вже сьогодні складає кількість суб'єктів інновації близько 10 млн. і найближчим часом збільшиться до 15 млн. українців. З урахуванням широкого спектра соціальних інтересів такий обсяг різновекторної інноваційної активності людей навряд чи в змозі залишитися в стані керованості з боку державного і недержавного менеджменту. На допомогу мають прийти процеси самоорганізації. Однак  запустити їх навряд чи можливо без комунікації.

Не буду, напевно, оригінальним, якщо слідом за моїм земляком із Донецька Олександром Панаріним, професором Московського університету імені М. В. Ломоносова скажу, що комунікативний компонент відіграє в сучасному суспільстві роль гармонізатора сучасного суспільства.

У практиці становлення Української школи архетипіки ми ще 1999 року започатковували на базі лабораторії Інституту політичної і соціальної психології НАПН України щось на кшталт клубу "Соціальної глобалістики". Періодичність наших зустрічей була 1-2 місяці. На такі зустрічі ми запрошували доповідачів актуальних тем з України, Росії. Навіть спільно з великим СПб-університетом планували провести міжнародну конференцію, на яку вивести велику групу таких українських дослідників, як Анатолій Арсеєнко, Віталій Павленко, Юрій Пахомов та ін. Порядком підготовки до конференції росіяни взяли на себе відповідальність за грантове забезпечення наших намірів. Ми - за запрошення європейських спікерів (з Лондона, Амстердама і Риму). На жаль, попри розпочатої вже роботи з підготовки заходу, цей чудовий намір так і не вдалося здійснити через брак фінансової підтримки.

Яскравими спробами розвитку подібних ініціатив стали практики, що ми їх ініціювали вже під час існування Української школи архетипіки. Йдеться про започаткування заходів з популяризації результатів досліджень УША у форматі міжнародного лекторія "Закономірності та особливості Української трансформації". За період з жовтня 2015 по грудень 2016 рр. нами було організовано 20 міжнародних очно-дистанційних інтернет-форматів із залученням учасників з 5 країн світу: https://www.youtube.com/playlist?list=PLCiE7UTMLHiNAW5nY7tHQTM6wJeOPWyRy. Відкрито дискусійний майданчик у форматі міжнародного інтернет-клубу друзів Української школи архетипіки, який проіснував з вересня 2016 по квітень 2017 рр.: https://www.youtube.com/playlist?list=PLCiE7UTMLHiNdM-9MKDe4JC-QyqQsKWyp).

Організуючи цю роботу, ми брали за взірець клуб прихильників ідей Жильбера Дюрана в Греноблі (Франція). Щоправда, не буквально, а лише як орієнтир. Сьогодні можна сказати, що ці форми роботи нашої спільноти використовуються і далі, але вже епізодично, за потребою, тому що основні форми, які ми практикуємо (комплекс щорічних заходів УША), нас цілком задовольняє. Навколо школи та її заходів склалося певне коло авторів, склад яких має динаміку. В орбіту школи на сьогодні входять близько 200 науковців з 15 країн світу. УША має молодіжне, щороку обновлюване  крило. Однак це не дає повних гарантій для сталого розвитку. Останній, як на мене, може забезпечити єдине - інноваційний компонент, який потрібно щороку випробовувати. Тільки так і можна розвиватись.

- Які ваші улюблені місця у Києві, в Україні? Може, й не тільки в Україні? Гадаю, людину багато в чому визначають улюблені місця...

- Думаю, ви погодитись з думкою про те, що місце вашого народження і дитинства - це найдорожчі місця для кожного з нас. Таким місцем для мене є місто Маріуполь Донецької області, де пройшло моє дитинство і шкільні роки. Місця ж свого народження (місто Кунгур Пермської області) я не тільки не пам'ятаю, але й народився там, перебуваючи тимчасово так само, як і в місті Воркута чи лісгоспзагу Архангельської області Росії.

Пам'ятаю, як після 8 класу я мріяв стати капітаном далекого плавання і тому поїхав поступати в Ризьку (Латвія) морехідну школу. Зрештою після строкової служби я опинився у Львові, де фактично і розпочав свою трудову діяльність. Вже будучи у зрілому віці я зрозумів, що мій потяг до виїзду з Маріуполя був пов'язаний з потребами мого власного розвитку, а відтак і з культурою. Сьогодні "культурний недолік" тої чи іншої місцевості компенсують Інтернет і засоби масової комунікації. І це, можна сказати, є певним позитивом.

Отже, другим рідним містом для мене став Львів, зокрема околиці Високого замку, який зберігає пам'ять про Данилу Галицького та його сина Лева,. У Львові, в замку Потоцького, я одружився. Тут же народилися мої сини-близнюки. А Львівська область (місто Червоноград Сокальського району) в цілому стала місцем початку моєї трудової кар'єри.  

- Які художні твори, твори мистецтва (театр, кіно, живопис тощо), імена письменників, митців для вас - саме натхнення, найближчі Вам, найулюбленіші?  

- Щодо сучасного кінематографа, літератури, театру тощо, то мені навряд чи є чим хвалитись. Тут я залишаюсь консервативним прихильником класичного літератури, музики, мистецтва. Хоча не можу сказати, що цілком відкидаю можливості знайомитись з новими авторами. Якось будучи ще в 90-та роки у сина в Німеччині (а він палкий прихильник всього українського) я з великою приємністю відкрив для себе таких нових українських авторів, як Андрухович, Забужко, Жадан, Курков та інші.  

- Іноді чую таке: якщо "розпорошуватися" (любити і гуманітарні, і природничі науки, займатися різними улюбленими предметами, багато їздити по конференціях, мати багато творчих зв'язків, "відволікатися" на різні проекти й "хотіти занадто багато"), не зробиш стільки й так як науковець або митець, як зробив би, якщо б не "ропорошувався". Мабуть, це вирішується індивідуально. Що скажете ви?

- Ви торкнулися типологічних рис сучасної самодостатньої людини, якій притаманна вузькопрофільність її професійних можливостей. У зв'язку з цим згадую випадок, що трапився зі мною 2002 року в Шотландії. Під час конференції в мене загубився гвинтик, що тримав дужку окулярів. На моє звернення до годинникової майстерні з цією проблемою я отримав вперту пропозицію шукати майстерню з ремонту оптики. Саме тут я вперше відчув різницю між західноєвропейською вузькою спеціалізацією кадрів і нашою пострадянською універсальністю кадрів.

Такий собі універсалізм, що його пропонувала радянська система виробництва  і управління виховував відповідний психосоціотип "геніальної" людини - такого собі кота Матроскіна з відомого на пострадянському просторі мультфільму "Простоквашино", який вміє і те, і друге, і третє і багато ще іншого. Саме цей психосоціальний прототип геніальності призвів до того, що я мусив опанувати не одну професію. Їх арсенал нараховував а ж 34 профіля. Натомість час привносить своє і сьогодні позначені людські властивості вже стають екзотикою.   

- Вас дружина не ревнує до купи ваших учениць та соратниць, - бо ж спілкування ваше неосяжне, і планам кінця-краю немає?

- Мені дуже пощастило з дружиною. Між нами є суцільна довіра і якихось непорозумінь не виникає. Просто і я, і вона маємо чимало різних творчих ініціатив і справ. Тож, на якісь зайвості просто немає часу.

- Ви багато мандруєте світом як науковець. Приклад цьому - зокрема дивовижна зустріч науковців в Університеті Монпельє 3 ім. Поля Валері у Франції у червні цього року, учасницею якою мала щастя бути. Хочу вас запитати: Чи можливий світ без ідеології, без політичних партій, конкуренції, жаги перемоги одне над одним, війн, у т. ч. інформаційних? Чи реальна політика ненасилля?

- Можливо здивую когось, але останнім часом приходжу до висновку, що радянська система з її непримиренною соціально-класовою природою й ідеологією несе в собі потенціал "войовничої конфліктності". Щонайменше, на що спроможна ця система, так це на компроміс, який по суті є відтермінованим рішенням. Іншими словами, з усіх форм державності тоталітарна система є експансивна за своєю природою.

 Особливо небезпечною з цієї точки зору є перехідний стан суспільства від тоталітаризму до демократії в його інверсійному (зворотному) стані, коли спостерігається відхід від проголошених форм демократії і повернення до диктату в політиці, економіці і культурі. Приклади такої інверсії ми бачили в поствеймарській Німеччині (1933-1945), Чилі (1973-1990), а нині бачимо в Росії (2000-2018) та інших країнах.

З цієї точки зору ліберально-демократична система правління є найменш уразливою з точки зору державного насилля, жаги до перемоги одне над одним, війн тощо.

- Які цінності, напрацьовані Євросоюзом, ви б вважали такими, що вони мали б втілюватися в Україні? Які цінності, на вашу думку, Україна може запропонувати світові, бо є ж такі, які автентичні характеру й долі українців і склалися як традиційні природно-історичним шляхом?

- Передусім йдеться про цінності та інститути, пов'язані з забезпеченням умов для розквіту індивідуальних сил людини - освітні стандарти навчання впродовж життя стандарти, право людини на власний вибір, вибір при отриманні гранту чи заміщені вакантної посади тощо. Останнє, на жаль, є відчутною вадою на пострадянському просторі, де формула демократії, яку надає нам американський політолог Адам Пшеворським, перекручується з точністю до навпаки. Якщо він говорить: демократія - це передусім передбачена процедура, але непередбачені наслідки застосування цієї процедури (власне, конкурс). То в нас - це навпаки: передбачені наслідки застосування процедури (знаємо, кого обираємо!), але непередбачені процедури. При цьому змінність таких процедур пояснюється необхідністю реформ. Надбанням сучасної Європи є інститути захисту інтелектуальної власності та майнових прав людини тощо.

 Впевнений, що Україна побудує, причому дуже скоро, сучасні інститути, які стоятимуть на захисті прав та інтересів українців. Сьогодні ж на заваді цьому стоять наші - українські олігархи, які не готові ділитись своїми статками з суспільством. До того ж, Україна є на сьогодні найближчим офшором для крупного бізнесу Європи. Долання цієї тенденції, гадаю, лежить не в економічній, а психологічні площині. Адже проблема не, власне, в олігархах, а в "олігархічній пострадянській свідомості", яка домінує на пострадянському просторі. Зокрема, за даними моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України, від 1992 року все ще незмінною залишається ситуація, в якій ? українців виявляють психологічну готовність вирішувати свої власні проблеми за рахунок іншого. Все це можна розглядати як певну спадщину радянської доби з її державною монополією, яка сьогодні автоматично перетворилася на приватну монополію крупного капіталу.

 І все ж, моніторингові дані Української школи архетипіки дають надію очікувати зміни ситуації на краще. Причому вже найближчим часом. І секрет таких динамічних змін полягає не в економічних обставинах, які колись президент США Франклін Рузвельт запропонував як рецепт для створення "середнього класу", що став основою економічного розвитку сучасного суспільства. Думаю, через соціокультурні особливості, які, власне, уможливили існування системи радянського устрою і державного монополізму, Україна з її "медіанною" (золотий переріз) соціокультурною специфікою, продемонструє новітні форми виходу країни з кризи перехідної доби. З цими змінами вона незабаром явить світові не тільки економічну динаміку розвитку, а й нові пропозиції на ринку розподілу праці.  

- Якби завтра оголосили, що планета Земля переходить на новий рівень, тепер у всьому - свобода і необмежені можливості, за що б відразу взялися і яким би стали власне ви? Яким би став світ, що в ньому з'явилося нового і що б назавжди пішло? І як би ви назвали епоху, що йде за епохою метамодерну?

- Якби така можливість дійсно настала, це неодмінно використав би для здійснення чисельних свої проектів, реалізацію яких гальмував брак коштів.

 Зізнаюсь, що саме цей мотив рухає моєю активністю та і життям в цілому.

- Дякую вам за бесіду, шановний пане Едуарде. Рада знати вас, навчатися у вас найважливішим навичкам учня, дослідника. Дякую вам і вашим помічникам за прекрасні наукові заходи всеукраїнського та міжнародного рівнів, за неперевершену працю, яка щойно побачила світ, - переклад українською книги відомого французького соціолога, нашого сучасника Мішеля Маффесолі, а також за особисте знайомство з ним та його послідовниками.

Не пропусти другие интересные статьи, подпишись:

Кругозор в Facebook

Комментарии

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
Войдите в систему используя свою учетную запись на сайте:
Email: Пароль:

напомнить пароль

Регистрация
Вы можете авторизироваться при помощи аккаунта Facebook

 

Опрос месяца

Как вы считаете: "Новая холодная война" это метафора или геополитическая реальность?

СтасВалерияЖурналBiblio-Globus.USA

БЛОГИ

24 Марта 2019

Леонид АНЦЕЛОВИЧ Леонид АНЦЕЛОВИЧ:

Почему я не еврей?

Бывший тогда министром обороны Шимон Перес вспоминает, что командующий ВВС Израиля Биньямин Пелед поинтересовался, собирается Перес захватить только аэропорт Энтеббе или всю Уганду?

23 Марта 2019

Виталий Цебрий Виталий Цебрий:

The кандидатура: фарс или последний шанс Украины?

Не помню на своем веку таких страстей и одновременно такой растерянности, какие царят сегодня вокруг выборов в Украине нового президента!

07 Марта 2019

Яков ФРЕЙДИН Яков ФРЕЙДИН:

КОСИТЬ ПОД ИНОСТРАНЦА

Больше мнений