обычная версиямобильная версия
подписка

независимое международное интернет-издание

Кругозор интернет-журнал
  Держись заглавья, Кругозор, всем расширяя кругозор. Наум Коржавин.
февраль '09
ЧИТАЛЬНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ

ГЕЙ, ТИ БАТЬКУ МІЙ, СТЕП ШИРОКИЙ!..

Микола НЕЧИПОРЕНКО


Спонсор рубрики –
Українська Федеральна
кредитова кооператива «Самопоміч»

Маловідоме про життєві колізії Нестора Махна

Дев’яносто літ тому в битвах Громадянської війни в Україні виник повстанський селянський рух, який відразу дістав назву махновщини. Торік минуло 120 років від дня народження його ватажка – Нестора Махна. Пізніше він вважатиме свій рух третьою, після Лютневої та Жовтневої в Петрограді, суто українською революцією.

 Порубали шаблями та покидали в колодязь

Наприкінці літа 1967-го Покровська районна газета видрукувала спогади старого більшовика Михайла Чауса про буремні події громадянської війни у тутешніх краях. Поміж іншого він згадав «звірячу розправу місцевих махновців з червоноармійським продовольчим загоном». Сталося це 1920 року. Слово «хліб» промовляли тоді, писав М. Чаус, лише в родовому відмінку: «Хліба!» Для його «заготівлі» і прибули до Гаврилівки бійці 30-ї Іркутської дивізії. Але тодішній голова ревкому волості Іван Удод доніс «шаленому ватажку лютих бандитів, махновському недобитку Мефодію Забудькові». Його хлопці й «перестріли, оточили та обеззброїли продзагонівців, яких було 27, пов’язали туго парами — одному пари не вистачило, так розстріляли на місці — і погнали у степ». І далі: «А в балці, де зараз Январське, влаштували побоїще, порубали шаблями і покидали в колодязь, засипали дрючками, камінням і пригорнули землею».

За тиждень чи два після виходу в світ згаданої публікації до редакції зателефонував з Январського голова тамтешнього колгоспу Яків Десятерик. Повідомив: факт розправи старожили підтверджують. А в сусідній Донецькій області знайшовся комуніст-ветеран Яків Шаля, котрий «був свідком» і показав «місце, де був колодязь».

— Є намір, — сказав Десятерик, — відкопати останки й перепоховати на братському кладовищі…

Так і зробили. Не знаю, чому, але їхати і писати про перезахоронення випало мені, недавньому випускникові середньої школи, а нині літпрацівникові редакції. Згадую схилені червоні прапори з чорними стрічками та домовини з останками. Тяжко, довго, задушливо плакала духова музика. Але найбільше запам’ятав, що сталося потім. Колгосп покликав на поминки. Зійшлося все село, а ще більше було гостей. І відразу відокремилася купка дідів, столи для котрих накрили в найдальшій кімнаті клубу. Цілком випадково я опинився серед них. А старі чоловіки випили по чарці-другій і заговорили про речі, від яких у мене, вихованого в радянській школі, захололо й зателіпалося серце. Спершу — несміливо, далі — хором і навперебій діди заговорили, хто та як із них «з Нестором воював за землю, волю і народ». Я слухав і не вірив ані вухам, ані очам своїм: мало не кожен тут був причетний до війська Нестора Івановича. Диктофона тоді, ясна річ, я не мав, та спробував дістати блокнот. На мене зашикали: «Тільки цього не треба».

Почув тоді багато несподіваного і приголомшливого для себе. «А був Махно з виду, що ніякого виду. Непоказний, миршавий, зовсім не схожий на отамана, — сміялися сиві оповідачі. – Зросту мав два аршини й чотири вершки».

— Це ми його тут, у Михайлівці, зробили отаманом, — вигукнув дід Кузьма. — Саме тут, на нашій землі, і зародилася махновщина!..

Слухаючи все це, гадав, старі передають куті меду. Адже далі запевняли, що перший «справжній» загін бунтарів виник у Дібрівках, як тоді називали Великомихайлівку. І очолив його Федір (Феодосій) Щусь, бо несила було терпіти наругу німецько-австрійсько-угорських завойовників. Останні повернули поміщикам землю, податками обіклали все село: здати 100 пудів пшона, 550 пшениці та 800 ячменю. І на утримання експедиційно-карального батальйону зажадали 160 гарб сіна, 15 возів картоплі, 35 кабанів живцем, 70 пудів печеного хліба, 65 — сала, пуд тютюну і три пуди квашеної капусти.

Але Щуся, його хлопців, котрі не захотіли коритися, «австріяки спочатку добряче постусали, а потім і загнали до дібрівського лісу». Понад два тижні сидів загін у хащі. Щусь занепав духом. Саме тоді з Гуляйполя і прийшов Нестор Махно. Привів небагато «таких, як і ми, селян», розповідали діди, десятків зо п’ять, не більше. А нас у лісі сотні півтори-дві. Зустріч відбулася на галявині біля високого й товстого дуба — того самого, якого потім назвали Дубом смерті. Тільки то легенда, вигадка, ніби на його гіллі, знову сміялися оповідачі, Махно вішав більшовиків. Дубом смерті «ми його самі нарекли, бо під його віттям поклялися до смерті боротися з супостатами». Так от, Махно і питає Щуся: що ти тут робиш і що збираєшся робити далі? Щусь каже, що поки нападав на поміщиків, котрі повернулися, знищував їх та їхню охорону, все було добре. Але прибув німецько-австрійський батальйон і довелося ховатися. А звідси, як із засідки, вискакуємо на карателів, б’ємо їх і повертаємося назад…

— Е-е, ні, у лісі революції за народну справу не пересидіти, — мовив Нестор Іванович. — Рано чи пізно тебе тут знищать, як звіра. Треба виходити у степи, на простір, кликати маси за собою, щоб не давати спокою всім, хто запрягає нас у нове ярмо!

Щусь завагався. Тоді звернувся до хлопців, котрі загукали, що згодні з Махном. І ані життя, ані здоров’я не пошкодують, доки не переможуть клятих ворогів. Мовляв, ніхто з міста не прийде боронити їхньої свободи.

— Отак Щусеві повстанці попри те, що непоказному Махну виповнилося лише тридцять літ, попросили його стати за отамана та батька, — уже майже напівпошепки казали діди, розходячись з поминок.

«Хоч вбийте мене, але я піду з вами»

 А як же було насправді? Віктор Белаш (Білаш), котрий спочатку очолював оперативний відділ штабу, потім і штаб, а насамкінець його призначили заступником начальника ради революційної повстанської армії Махна, встиг залишити спогади: «До 1905 року у Гуляйполі і навколо нього визріла революційна ситуація. Нам до душі припала програма комуністів-анархістів. Через те, що, проминаючи програму-мінімум та буржуазну революцію, уже в найближчий час обіцяла волю, рівність і відсутність будь-якої влади. Тобто відсутність прошарку паразитів, від яких завжди страждали селянські маси. Першим бунтарів у Гуляйполі гуртував Олександр Семенюта. Але остаточно «Спілка бідних хліборобів» склалася, коли повернувся Вольдемар Антоні».

У це важко повірити: 1974-го в Нікополі помер мало кому відомий 87-річний Григорій Лягунов — у минулому Вольдемар Антоні. Він також залишив спогади: «Тепер, коли я запитую себе, чому наш вибір припав на анархізм, то даю відповідь: в ньому ми вбачали звільнення від нужденності і гніту. Було спокусливо не підкорятися ніякій владі. Що було нашою метою? Соціальна справедливість на селі. Ми називали себе революціонерами, нас назвали бандитами. Так ними ми і залишилися в історії, яка пише тепер про Махна. До своєї ж «Спілки бідних хліборобів» Нестора Махна ми довго не приймали. Був він молодим, імпульсивним і неврівноваженим. Одного разу хлопці зібралися на завдання забирати гроші і коштовності у багатіїв, а Махно і пристав, як смола: «Хоч вбийте мене, але я піду з вами». Його взяли і відтоді вважали членом організації».

А в спогадах того ж таки В. Белаша про Махна часів зародження селянської непокори знаходимо й поготів «цікаві» рядки: «Треба сказати, що Нестор не виділявся організаторськими здібностями. Попервах він без толку втручався в усі дрібниці, і це дуже часто кінчалося скандалами. Він не раз переставав і підчинятися керівництву «Спілки», і коштувало багато зусиль, щоб умовити його чи вплинути на нього. Одного разу ми навіть сперечалися, залишати чи ні Махна у групі? Залишили тільки тому, що страху він не знав, відваги, духу бунтаря йому було не позичати».

Автор досить відомої нині книги «Нестор Махно: легенди і реальність» В. Волковинський уточнював: «Спілка бідних хліборобів» діяла трохи більше двох років — грабувала багачів, палила їхні садиби і була виразником тяжіння селян до безвладдя. Це був тугий конгломерат традицій вольниці Запорізької Січі, які перепліталися з бажанням шляхом убивств поміщиків та державних чинів домогтися повної свободи. Один з організаторів «Спілки» О. Семенюта говорив таким молодим, як і Махно, що «час степовим орлам погуляти на мирському полі за вільне життя, за волю та щастя — і велика честь та шана буде вам, синам народу, славним правнукам запорожців». Але послухайте, що В. Волковинський далі писав про Махна. Уперше Нестор попав під нагляд поліції, коли пограбував купця М. Кернера. Невдовзі в селі Гайчур пограбував і поміщика Г. Гуревича. Утікаючи з місця злочину, ще юний бунтівник стріляв у переслідувачів. Згодом його затримали. Потрапив під слідство окружного суду. «Однак ватажки «Спілки», — читаємо у В. Волковинського, — Махна не цінили, вважали дрібною сошкою, якою не варто дорожити, можна й пожертвувати, — і не стали визволяти. Не зважаючи на те, що навіть слідчий не зумів довести провину Нестора і відпустив його на волю».

А через рік події в Гуляйполі спричинили запровадження в усій губернії надзвичайного стану. Було віддано під суд 15 членів «Спілки бідних хліборобів». Серед них і Нестора Махна. Слідство тривало рік. У грудні 1909-го прокурор Одеського військового округу підписав обвинувальний акт. І передав його не до цивільного, а до військово-окружного суду Катеринослава. І тут сталася чи не перша цікава «оборудка» в біографії Нестора. На цвинтарі у Парижі, де його поховано, написано, що народився відомий анархіст 1889 року. Цю дату тиражували й усі пізніші довідники. Насправді Махно 1888 року народження. Річ у тім, що, коли Нестора заарештували й повезли до в’язниці, мати, Явдоха Матвіївна, зуміла умовити місцевого писаря зробити за метрикою її сина бодай на рік молодшим. Навіщо? Згідно з тодішнім законодавством 21-літні на момент винесення вироку вже підлягали смертній карі. А ті, кому 21 рік іще не виповнився, — ні. Так Нестор уникнув трагічної долі — страти через повішення — своїх друзів зі «Спілки». Але отримав «каторгу без строку». І опинився в московській пересильній буцегарні — сумнозвісній Бутирці.

«Без строку» не вийшло. Лютнева революція 1917-го звільнила Нестора Івановича. Вийшов він на волю іншою людиною. Сидіти довелося разом із Петром Аршиновим, відомим анархістом і терористом, який влаштовував розбійні напади на банки, замахи на власників заводів, висаджував у повітря поліцейські відділки й тюрми. Про свої «походеньки» охоче розповідав співкамернику. Для молодого Махна Аршинов став «живим героєм», на котрого треба рівнятися. З вуст свого кумира дізнався про Спартака, Робін Гуда та Гарібальді, Степана Разіна та Омеляна Пугачова. І тут з’ясувалося: Нестор досить розумний і має блискучу пам’ять. Багато читав і сам почав писати на «політичні теми». Якось заявив Аршинову, що «все життя своє відтепер присвятить боротьбі за інтереси народу й, коли вийде на волю, стане великою людиною, про яку дізнаються всі».

 І ось вийшов. У середині березня 1917-го з’явився в Гуляйполі. Невдовзі заснував «Селянську спілку», потім — комітет «Спілки». Перегодом очолив тут і раду селянських депутатів. Гуляйполе ділить на «сотні», у навколишніх поміщиків відбирає землі та створює на них селянські комуни. Одноосібникам також дає землю, корів і коней. Розганяє ставлеників Тимчасового уряду: «Вони тут, як і їхній уряд, тимчасові, а ми на своїй землі вічні». Більшовики набиваються у друзі — проганяє також. Скликає з’їзд рад і закликає «ігнорувати будь-які розпорядження будь-яких урядів». Бо «народ — єдиний правитель для себе». Застерігає селян «не пускати ніяких політичних партій, які не є у даний момент революційні». «Ці партії, — підкреслював, — візьмуть гору над нашою волею у своїх інтересах». Сам розглядає скарги, заяви і навіть судові справи. Конфіскує всю вогнепальну зброю. Одні історики потім напишуть, що «це була його заповітна мрія анархіста, от і допався її втілювати», інші, що «Махно став не підвладним нікому тираном у Гуляйполі».

Тим часом в Росії відбувається жовтневий переворот, вирує громадянська війна. У виданій до 110-річчя Нестора Махна Гуляйпільським краєзнавчим музеєм книзі «Третій шлях» читаємо: «Почали спалахувати селянські бунти. Вилучення хліба, масові розстріли і екзекуції, каральні експедиції, продрозкладка викликали опір». Не обминуло все це і Гуляйполе. Але щоб вибрати власний, справді третій шлях, Махну довелося залишити «маленький Петроград», як він називав своє Гуляйполе, і податися до Росії «розібратися, до кого хилитися, з ким битися». У Таганрозі, де якраз перебували ЦВК рад України та її радянський уряд, зібрав на нараду анархістів. Але «єдиного плану дій погодити не вдалося». Тоді Нестор вирушає до Ростова, Царицина, Астрахані та Саратова. Звідти — до Москви. Зміг потрапити на прийом до Я. Свердлова та В. Леніна. У біографії Володимира Ілліча зустрічі з маловідомим тоді Махном не зафіксовано. Але Нестор дуже достовірно описав кремлівські приймальні та кабінети, отож можна не сумніватися: така зустріч відбулася. Не погодився з Леніним, що «анархісти безпорадні і жалюгідні, хоча полюбляють багато базікати про майбутнє». Натомість заявив пролетарському вождю: «А ваших більшовиків по селах майже немає, якщо ж і є, то їхній вплив там мізерний». І сказав, що селяни України гасло «Вся влада — Радам!» розуміють не обов’язково з участю в них більшовиків» і, тим паче, однозначно — «без диктатури пролетаріату».

 Уже в еміграції у Парижі працюючи над мемуарами, Махно, згадує його дружина Галина Кузьменко, «картав себе за те, що поїхав тоді до Росії. Шукав розумніших — свого розуму наче замало було. Які поради? Нічого я там не знайшов. Тільки час згаяв. Скільки лиха накоїли супостати в Україні за той час! Самому треба було негайно до зброї братися!»

Махновщина зародилася…

Нестор Іванович і взявся за зброю відразу після повернення додому в середині 1918 року. На горищі будинку Микити Лютого зібрав вночі найвідданіших прихильників і сказав їм: «Віднині ми — бойовий загін. Щоб або вмерти, або звільнити безкраї наші степи від нечисті!» Знову процитуємо вже згадувану книжку В. Волковинського: «Щось схоже на перший збройний напад, який Махно здійснив зі своїми гуляйпольцями, був напад на економію німця Нейфельда. Повстанці захопили бричку, на яку поставили знайдений там же кулемет. З тих пір тачанка з кулеметом і стала символом махновщини. А Махно тоді ж разом зі своїми вершниками подався і у перший рейд вглиб у пошуках прибічників. У Дібрівках (Великомихайлівці) дізнався, що в лісі діє загін Федора Щуся. Не відразу, але Щусь погодився і приєднався до Махна».

Виходить, таки «на дібрівській землі зародилася махновщина». Ось і двоюрідний онук Нестора Івановича Віктор Яланський свого часу написав: «Козацьке село Дібрівки, козацька земля — чи могли тут бути іншими гени? Чи могла не збунтуватися козацька кров проти поневолення? Дібрівки, як і Гуляйполе, стали віхою у повстанському Несторовому житті. Гуляйполе — рідне гніздо, звідки вилетів, Дібрівки — де селяни надали йому титул, якого безсила надати жодна влада. І якого не купиш ні за які гроші. У Дібрівках Нестора назвали Батьком, а це слово для українців багато важить».

Нарешті в недописаних мемуарах самого Махна є трактування подій виникнення «об’єднаного загону, який став являти собою сильну духом і волею бойову одиницю, коли переді мною відразу постало завдання уміло командувати нею». Давайте почитаємо: «Мостом через Вовчу ми не зважилися залітати у Дібрівки. Пустили вбрід розвідку. Вияснилося: німецько-австрійські війська більше трьох днів тут відсутні, однак і загін Щуся, про який я уже був начуваний, перебуває у лісі. Наша розвідка рушила туди. Після я особисто виїхав у розташування Щуся. Як міг, переконував його, що треба виходити у села і кликати селян в революційну віхолу зі зрозумілою усім ціллю піднімати караючий меч супроти ворогів селянських мас. Щусь згодився виїхати у село і провести мітинг на цю тему. За два дні загін розрісся до півтори тисячі душ. На третій день я знову провів мітинг і залишився на ніч у селі. Раптом стук у двері: з одного боку австрійці наступають, з іншого — гетьманський каральний загін. Все ясно: намір оточити нас і знищити. Це заставило мене двома загонами заманити тих і інших поближче до лісу, а вже звідти знову двома напрямками вчинити опір. Поєднання кулеметного вогню з двох боків, і, очевидно, влучне, принесло результат. Ворожі сили притихли. Ми теж зупинилися на узліссі. Розвідка донесла, що вороги спішилися тимчасово, чекаючи за 14 верств з Покровського підмогу. Щусь запропонував, поки не пізно, перебиратися в його хащі і неприступні бліндажі і сидіти там, доки противник перебуватиме у селі. А весь загін мій і добра половина його загону стояли за те, щоб дати бій. Не дослухавши наради, Щусь скомандував своїм хлопцям відходити з ним у ліс. Через дві години вертається повторна розвідка: поки що у Дібрівках лише близько батальйону австрійців і душ сто поміщиків та офіцерів гетьманської варти. Наказую готуватися до виступу. І посилаю посильного з запискою до Щуся, щоб той негайно вертався. Щусь відмовився. Запросив, навпаки, мене зі своїми бійцями до нього перечекати до вечора, а з настанням ночі навіть, може, і роз’їхатися, хто куди. Це ледве не вивело мене з себе. Кілька хвилин я не стримував свого гніву. Посилаю другу записку Щусю кінчати панікувати. Я написав, щоб не був безвольним хлопчиськом, таких командирів зневажають. На цей раз Щусь вийшов з лісу. Я вишикував обидва загони одним військом і виголосив промову. Сказав, що для мене, повного енергії для боротьби з катами революції, краще померти в нерівному бою, ніж жити боягузом, поки прийдуть буржуазні синки та наймані убивці і винищать тут усіх нас, наших батьків і матерів, жінок, дітей. І ось тут-то, на поляні Дібрівського лісу, я вперше почув слова, якими не розкидаються: «Ура! Віднині ти наш батько, і ми помремо разом з тобою за нашу свободу. Веди нас в село супроти катів!»

То саме в Дібрівках справді відбувся перший запеклий бій махновців з загарбниками і гнобителями. Повстанці ланцюгом, писав Нестор Іванович, увійшли в село і дворами, городами, через тини та загати пішли у бік розташування противників. Назустріч селяни: «Куди ви, рідненькі? Їх же багато!» Але одні приєднувалися самі, інші посилали з нами своїх дорослих синів. «Я зрозумів, — згадує Махно, — що бій ми виграємо». Коли до ворогів залишалося кроків півтораста, Нестор, не впізнаючи власного голосу, скомандував: «Вогонь!» Кулеметні черги виявилися такими влучними та щільними, що «непрошені зайди навіть відстрілюватися не могли». Тоді пролунала наступна команда отамана: «В атаку! Ура!» Вороги навтікача, лише куряву здійняли. Далі автор пише: «Чоловіки і навіть жінки зі своїх дворів навперейми вибігали з вилами, сокирами та рушницями, щоб разом з нами рубати й добивати солдат австрійської армії і гетьманських вартових. Кілька десятків селян осідлали коней і перехоплювали утікачів у полі, щоб кулеметники могли своїм вогнем наздоганяти їх на зручному просторі і нещадно косити».

Село, якого вже не було

Через день «у Дібрівки селяни стали з’їжджатися з усіх кінців». Чутка, що з’явилися «свої», які цурки на цурці не зоставили від поневолювачів, розлетілася далеко й миттєво. Армія поповнювалася з неймовірною швидкістю. Досягла шести, згодом десяти тисяч, «але це ще була не межа». «При цьому поповнювалися ми селянами, — підкреслює в своїх мемуарах отаман, — які готові були залишати, якщо треба, свої сім’ї та села, цілком підчинятися армії, військовій дисципліні і бойовим умовам». І далі: «Слово «Батько» мимо моєї волі пристало до мого прізвища, починаючи з подій у Дібрівках, і вже всюди та ніколи від тих пір не сходило з вуст, де б я не появлявся».

 А з Дібровок Махно, окрилений перемогою, повів уже свою армію в бойовий похід. Першою на його шляху була Гаврилівка. Остерігаючись, Нестор наказав «прикидатися губерніяльною державною вартою» та запитувати, «чи не бігли через село лобуряки Махна і Щуся». Селяни відповідали, що «таких лобуряк ми не знаємо і нічого про них не чули». Та невже ж не чули, як за горою у Дібрівках бабахкали гармати і строчили кулемети? Чи справді не знають, що там німців та австрійців перебито? «Так їм і треба! — Загукали селяни. — Туди і наші чоловіки та сини подалися громити кровопийців».

Настав вечір, і з боку Дібровок небо раптом запалало вогнем. Видно стало, як удень. «Батьку! — Закричали хлопці. — Дібрівки німці палять!» Примчали вершники, які пильнували на узвишші. «Пожежа охопила все село, — доповіли, — дим здіймається понад хмари».

— Нам мстять і ми мститимемо! — Аж скипів Махно, стрибаючи на коня. Три дні та три ночі, не зупиняючись і не перепочиваючи, його військо гарцювало-гасало степом. Не залишало живими ані поміщиків і колоністів, ані гетьманців, німців і австрійців у Куті, Комарі, Богатирі, Великому Янисолі, Вереміївці, куркульських Фесунівських хуторах. Останні махновці спалили до пня. Лише потім попрямували до Дібровок. «За пагорбом нам відкрилося село, якого уже не було, – читаємо в спогадах Махна. — Тільки церква та ліс говорили, що це попелище — Дібрівки. Від хат залишилися зруйновані і обгорілі стіни та димарі. Повністю вигоріло 608 дворів. Федір Щусь скрикнув і заплакав, як дитина. Я викликав Каретника, Марченка і Лютого. Наказав вишикувати армію на березі Вовчої. І звернувся до повстанців зі словами, що на тлі спалених Дібровок, плачу матерів і батьків та дітей поклянемося, браття, не складати зброї, поки не спустимо кров усім катам революції. Сказав, що прощення і пощади не буде нікому, хто проти трудового народу. І треба було чути майже 20-тисячний видих: «Клянемося!»

Ось так Нестор Махно й розпочав селянську повстансько-визвольну війну — сповнену ненависті, стихійного протесту до всього, що чинилося навкруги, щирого бажання раю на своїй землі для всіх знедолених. Згодом у нас стверджуватимуть, наче Махно перекидався то до одних, то до інших, не знаючи, чого хотів. Насправді він вибирав, але так і не зміг вибрати між новою більшовицькою владою і власним баченням необхідної селянству справедливості. Двічі «Батько» ставав спільником Червоної армії, і двічі припиняв «дружбу». Він волів для селян іншої революції. І втретє намагався порозумітися з більшовиками, але тепер вони вже не хотіли. Та жодного разу — жодного! — Махно не погодився ані на змичку, ані на компроміс з гетьманцями, врангелівцями, денікінцями тощо. У свою селянську повстанську революцію він вірив, як у Матір Божу. Однак, коли в Росії скінчилася братовбивча війна й гору взяли більшовики, останні несправедливо охрестили Махна білим бандитом і ворогом трудового народу. Хоча він, по суті, був останнім із не вельми численної плеяди народних отаманів і месників, котрих знала історія людства. Не випадково, поки в Радянському Союзі зневажали Нестора Івановича й замовчували більшість фактів його біографії, у світі про нього написали й видали щонайменше 160 романів і повістей. А кількості есе, оповідань, легенд і не перелічити.

 Махно й сам писав вірші та балади. Нічого з його творів, на жаль, не збереглося. Крім однієї думи, яку заспівав народ: «Гей, ти батьку мій, степ широкий, поговоримо ще з тобою — молоді мої буйні роки та спливли за водою». І акордні рядки: «Де ж ви, брати мої милі? Сліз гірких ніхто нам не витер — я стою, як дуб на могилі, а навкруг лиш хмари та вітер».

Змальовуючи себе дубом на могилі, Нестор Іванович, поза сумнівом, бачив і згадував отой Дуб смерті в дібрівському лісі, з-під гілля якого увірвався в нашу з вами історію українською селянсько-повстанською революцією.

Не пропусти другие интересные статьи, подпишись:

Кругозор в Facebook

Комментарии

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
Войдите в систему используя свою учетную запись на сайте:
Email: Пароль:

напомнить пароль

Регистрация
Вы можете авторизироваться при помощи аккаунта Facebook
фото

Павло, с.Гаврилівка   20.02.2009 00:18

Щиро дякую! Скільки нового дізнався про народного ватажка і місцевість, де виріс.
  - 0   - 0
фото

Михаил Гончарок, г. Иерусалим   15.02.2009 10:09

Спасибо за интересную публикацию!
  - 0   - 0

 

реклама #1 реклама #2 реклама #3 реклама #4 реклама #5 реклама #6 реклама #7 реклама #8

Реклама в «Кругозоре»: +1 (617) 264-04-51

Опрос месяца РЕАЛЬНО ЛИ СОЗДАНИЕ В УКРАИНЕ СИТУАЦИИ, ПОЗВОЛЯЮЩЕЙ СКРЫВАЮЩЕМУСЯ В РОССИИ БЕГЛОМУ БЫВШЕМУ ПРЕЗИДЕНТУ ВИКТОРУ ЯНУКОВИЧУ ВЕРНУТЬСЯ "НА БЕЛОМ КОНЕ"?
Вполне возможно - российским спецслужбам это по силам
Исключено
Трудно сказать
 
События в мире
 
СтасВалерияЖурналBiblio-Globus.USA