НА «ЧУДНОЙ ПЛАНЕТЕ» – КОЛИМI

Спонсор рубрики –
Українська Федеральна
кредитова кооператива «Самопоміч»

Ці нотатки відомого українського журналіста доповнюють вже надруковані у «Кругозорі» нариси з його персонального журналістського проекту «Українці за Уралом»

 Микола ХРІЄНКО

Будь проклята ты, Колыма,
Что названа чудной планетой!..

(З пісні 30-х років. Автор невідомий)

 Слон і його діти – «слоненята»

Колима асоціювалася раніше в багатьох людей старших поколінь і асоці юється ще й тепер у чоловіків та жінок похилого віку як географічна територія, де в надзвичайно тяжких тюремно-каторжних та природно-кліматичних умо вах відбували покарання громадяни колишнього СРСР. Як правило, вони мили там дорогоцінний метал, а тому золото і Колима – поняття взаємозв’язані й нероздільні...

Ще задовго до моєї журналістської експедиції «Українці за Уралом», ко лишній в’язень тюрми «Перм-36» Василь Овсієнко дав мені ксерокопію карти СРСР, на якій чорними квадратами було позначено місця всіх радянських конц таборів. Тими чорними квадратами всіяно всю територію Країни Рад: від Чопа до острова Сахалін, Камчатки і мису Дежнєва та від Кушки до Нової Землі й острова Врангеля.

Дехто вважає, що створення концтаборів у СРСР – ідея Сталіна. Це помилкове твердження. І в «Архіпелазі ГУЛАГ» О. Солженіцина, і у виданій в 1999 році монографії С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управ ління в СРСР», і в дослідженнях інших авторів документально доведено: ав торство винаходу концентраційних таборів для інакомислячих належить осо бисто «самому человечному человеку» В. І. Леніну. Ще в липні 1918 року (на 9-му місяці після жовтневого перевороту) за його розпорядженням з’являєть ся на світ Божий «Временная инструкция о лишении свободы», яка передбачає обов’язкове залучення політичних в’язнів до фізичної праці. У серпні цього ж року в телеграмі Євгенії Бош у Пензу, де не могли швидко придушити селянсь ке повстання проти більшовиків, Ленін особисто дає чіткий наказ: «Сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города». У вересні того ж 1918 року після пострілу в Леніна есерки Каплан (чи може когось іншого) вийшов зловісний декрет Раднаркому про червоний терор, який фактично узаконив ма сове винищення всіх, хто не згоден з більшовицькою владою і марксистсько-ленінською теорією побудови комунізму.

Вгорі, у лівій частині тієї карти, яку мені дав Василь Овсієнко, притягує по гляд незвичайна назва одного з колишніх концтаборів – СЛОН. «Розшифровка» цієї абревіатури російською мовою така: Соловецкий лагерь особого назначения. (Соловецькі острови знаходяться в Білому морі – Прим. авт.). Саме там у 1923 році в колишньому монастирі й було створено СЛОН – перший капітальний концтабір для противників більшовизму.

Оскільки в ньому не вміщалися всі покарані тоталітарним більшовицьким режимом, то швидко по чали з’являтися діти – «слоненята»: спочатку в Європейській частині, а зго дом і за Уралом...

У 1929 році, коли країною на повну силу керував Йосип Сталін, під грифом «секретно» виходить постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про використання праці кримінальних арештантів». Тепер дармову робочу силу в будівництві «світлого майбутнього» використовують «законно» і на повну потужність, але невдовзі виникає диспропорція: грандіозних будов соціалізму багато, а безправ них арештантів – мало. Щоб ліквідувати таку ситуацію, була розроблена і впроваджена в дію спеціально для «ворогів народу» стаття 58 Кримінального ко дексу РРФСР. Ось лише деякі скорочені назви осуджених за цією статтею: АСА – антисоветская агитация; КРГ – контрреволюционная группировка; ВНТ – восхваление немецкой техники; РВН – родственники врага народа; СВЭ – социально вредный элемент; АСЭ – антисоветский элемент; ППЗ – преклонение перед Западом; ЧСИР – член семьи изменника Родины; ВАТ – восхваление американской техники; КРТЗД – контрреволюционная троцкистско-зиновьевская деятельность; ЖИР – жена изменника Родины; Б/п – бело-поляк; АСВЗ – антисоветский военный заговор; КРЕН – контрреволюционные есенинские настроения; ПШ – подозрение в шпионаже; СХВ – сельхоз-вредительство; НШ – недоказанный шпионаж; ЧСР – член семьи репрессированного; ЧСВН – член семьи врага народа і т. д., і т. п.

 Здрастуй, Ягідне!

Коли біля автотраси я побачив нарешті дорожню табличку з написом «Ягід не», у мене від радості сильніше забилося серце. Адже саме в цьому райцентрі в 1973 році після другого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка я проходив літню практику. Тоді редактором газети «Северная правда» був наш земляк Федір Федорович Божченко – ко лишній начальник зв’язку партизанського з’єднання двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака. Як і багато інших наших земляків, Федір Федорович при їхав сюди на три роки, щоб «заробити хорошу пенсію», а я, тоді ще молодий і зелений студент, полетів на Колиму «за туманом і за запахом тайги». Три з поло виною місяці я їздив з водіями-далекобійниками у найвіддаленіші селища Ягіднинського району, літав на вертольотах до геологів-золотошукачів, плавав з ри бінспекторами по Колимі та інших річках у пошуках браконьєрів... То був один з найцікавіших періодів за все моє журналістське життя...

І ось тепер, майже через 32 роки, я знову в Ягідному. Все тут ніби то так, як було і раніше, але немає найголовнішого – тих людей, з якими мені пощастило тоді працювати в «Северной правде». Згоріло навіть приміщення тодішньої ре дакції. Я хотів потрапити в минуле, а прийшов на згарище. Час змінив тут усе...

У Ягідному познайомився з директором місцевого краєзнавчого музею «Пам’ять Колими» Іваном Панікаровим. Крім іншого цей чоловік цікавий передусім ще й тим, що він не тільки зібрав унікальні експонати і документи про історію Колими, а й за власні гроші купив трикімнатну квартиру і розмістив у ній свій власний музей. Про нього тепер знає багато людей не тільки в колишніх республіках СРСР, а й у США, Німеччині, Англії, Канаді, Австралії, Японії, Австрії, бо Колима – це такий «острів», на який звозили етапні кораблі в XX столітті рабів різних національ ностей родом з багатьох країн світу...

 Артіль «Кривбас». Тюрма «Серпантинка». Струмок «Снайпер»

– Наш музей покажу тобі завтра, – сказав Іван Панікаров, – а сьогодні по їдемо до твого земляка Сергія Базавлуцького – він директор золотодобувної артілі «Кривбас», їхня база і полігони кілометрів за 30 від Ягідного, саме там, де був колись приїск імені Горького. Автомашину за нами Сергій Семенович вже послав...

Про артіль «Кривбас», а точніше про її директора Сергія Базавлуцького можна написати не тільки цікаву статтю, а й навіть хорошу книжку, бо таких цілеспрямованих та оригінальних людей як він, мало навіть на Колимі. Родом Сергій Семенович з Кривого Рогу, там закінчив гірничий технікум, працював у шахті, а потім поїхав на Колиму і добуває тут золото вже 30 років. Коли в 1989 році Базавлуцького обрали директором артілі «Кривбас», то невдовзі золото видобуток на кожного працівника в цьому колективі став найвищим на Колимі. Але найцікавіше те, що в середньому з 500 кілограмів добутого щороку золота, Базавлуцький 5–6 кілограмів дорогоцінного металу у грошовому еквіваленті витрачає на... футбол.

– До нас сюди на Колиму вже двічі приїжджали з України ветерани футбольної коман ди «Кривбас». У Ягідному були два поєдинки між «Кривбасом» України і «Кривбасом» Колими. Перший матч виграли ми, а другий – ветерани. Стадіон був тоді заповнений глядачами вщерть...

Крім чудової лазні з плавальним басейном і тризубцем на верхівці, ремонт ної майстерні, бази відпочинку в чудовому місці на березі озера та їдальні, Ба завлуцький показав ще й добротний корівник (щоденні надої від кожної корови до 60 літрів молока), птахоферму (кури, гуси і плюс до них ще й кроли ки), велику теплицю – щороку в ній збирають 3–4 тонни помідорів і огірків, а також гарний врожай... кавунів. Є в господарстві ще й інкубатор, кінь та пле мінний бичок. А новий свинарник наступного року доведеться переносити на інше місце, бо виявилося, що він «стоїть на золоті»...

Ось ще й такі українці як нащадок запорізьких козаків Сергій Базавлуць кий, живуть і працюють на Колимі!

А коли ми поверталися в Ягідне, то заїхали пом’янути загиблих на те місце, де в сталінські роки біля першої петлі Хатиннахського перевалу стояла тюрма з ніжною назвою — «Серпантинка». До неї звозили тих, кому було винесено вирок на розстріл. Звивистою дорогою (звідси й назва – «Серпантинка») прире чених на смерть конвоїри звозили вниз у долину і там їх розстрілювали. Виро ки виконувалися щодня, щотижня, щомісяця, щороку. Місце, де розстрілюва ли в’язнів, було названо «Долиною Смерті», а струмок, який там протікає і тепер, отримав назву «Снайпер», бо саме біля нього за коробку цигарок палачі змагали ся, хто з них влучніше стріляє. Мішенями для них були живі люди...

Долина Смерті багата на золото, але його там не добувають. Причина така. У землі дуже багато людських кісток і дуже багато куль. При промиванні пісків трубопроводи швидко забиваються людськими кістками, а гумові килимки, на які мають осідати крупинки золота, теж швидко вкриваються важкими свин цевими кулями, і тому дорогоцінний метал спливає разом з водою у відвали... Там, де була «Серпантинка», тепер стоїть гранітний пам’ятник, схожий на «верхонку» – грубу робочу рукавицю в’язня. На дошці напис: «На цьому місці в 30-х роках була слідча тюрма «Серпантинка». Тут страчені десятки тисяч репресованих громадян, прах яких покоїться в цій Долині Смерті».

Цей перший на Колимі пам’ятник незаконно репресованим було відкрито 22 червня 1991 року. А через тиждень біля нього з’явився вкопаний у землю вели кий алюмінієвий хрест з прикріпленою до перехрестя металевою шкатулкою і вигравіруваним на ній текстом: «Земля міста Сафоново Смоленської області. Ждан Федір Миколайович. 1907–1940 30/10 Москва. Тел. 116-39-45. Син».

Несподівано водій ввімкнув на повну потужність магнітофон і над Долиною Смерті з навстіж розчиненої кабіни нашої автомашини полинула знаменита пісня про Колиму.

 Дірокол, підкова і кайло. Чайник та «червона» тачка

У Ягідному директор музею «Пам’ять Колими» Іван Панікаров (він також і голова товариства «Пошуки незаконно репресованих») екскурсію для мене розпочав з того, що показав свої перші музейні експонати – дірокол, яким енкаведисти «шили» звинуваченим політичні справи, а також чайник і кайло, знайдені в 1989 році в концтаборі «Кинжал» у районі селища Оротукан, де сво го часу відбував покарання відомий кіноактор Георгій Жженов.

Солідно, навіть імпозантно виглядало на фоні різних речей тюремників масивне дерев’яне крісло з химерним різьбленням, на якому сидів Віктор Вяткін – автор дуже відомої книги про сталінську Колиму «Людина народжується двічі». (Тоді він був директором Оротуканських ремонтних майстерень)...

Є в музеї Івана Панікарова і чорний телефонний апарат, по якому високі керів ники з Москви, а потім і з Магадана давали начальникам концтаборів вказівки про розстріли в’язнів. Стоїть на столику теж чорна, як смерть, друкарська ма шинка «Башкирія», на якій складалися списки засуджених на розстріл. Тут все притягує погляд, ніби магніт: стерта підкова від солдатського чобота, знайдена на одній зі сторожових вишок концтабору «Дніпровський», великі ключі від тю ремних камер, заіржавілі багнети і стволи від гвинтівок, ґудзики від солдатських кітелів та фуфайок в’язнів, пряжки від поясів з п’ятикутними зірками і без них...

А ось дерев’яні й металеві таблички з могил в’язнів, на яких написано фар бою або вибито цвяхом на жерсті особистий номер загиблого чи померлого. На могилах зеків не ставили хрестів – замість них вкопували дерев’яний стовпчик з прибитою до нього ось такою табличкою. А це бірки, які прив’язували до ніг тих, кого клали у вічну мерзлоту. Читаю на одній з них: «Гук Александр Иванович. Поступил 3-1-46 г. Умер 2-ІІ-46 г.»

Але в усіх трьох кімнатах музею найбільшу увагу привертає велика дерев’я на тачка з металевим колесом і відполірованими на кінцях довгими ручками. Саме такими тачками зеки перевозили золотоносні піски на промивання і ка м’янистий грунт для насипів при спорудженні доріг. У червні 1939 року для всіх приїсків Колими було встановлено єдину місткість тачки – 0,11–0,12 куб. метра. А згідно з серпневим наказом у тому ж 1939 році по ГУСДС НКВС СРСР зеків, які регулярно перевиконували змінні норми, почали преміювати тачка ми, пофарбованими в червоний колір. Але навіть тих, хто працював «по-стахановськи» і був премійований за ударний труд «червоними» тачками, енкаведисти не позбавляли права потрапити спочатку в тюрму на «Серпантинку», а потім і в Долину Смерті до струмка «Снайпер»...