обычная версиямобильная версия
подписка

независимое международное интернет-издание

Кругозор интернет-журнал
  Держись заглавья, Кругозор, всем расширяя кругозор. Наум Коржавин.
апрель '09
ЧИТАЛЬНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ

ДОЛЯ Й СЛАВА ПЕРЕЯСЛАВА

Микола СЛАВИНСЬКИЙ,
Світлана ГОРОБЕЦЬ


Маловідоме про Богдана Хмельницького, «возз’єднання» з Росією та інше

 Микола СЛАВИНСЬКИЙ, Світлана ГОРОБЕЦЬ

Столиці гетьманські, столиці козацькі… Скільки їх було, де та коли вони поставали? Здавалося б, мало не школярські запитання. Та ба! Історики й досі не мають на них загальноприйнятих, науково вивірених відповідей.

Отже, Переяслав… Саме розповіддю про нього й започатковуємо цикл публікацій, присвячених становленню та утвердженню української державності, особливостям нашого націєтворення, формуванню політичних центрів і козацьких осередків, механізмам діяльності законодавчої, виконавчої та судової влад.

Надійним партнером проекту «Віча» став Land Rover Discovery 3. Попереду – сотні кілометрів, які ми долатимемо разом магістралями, давніми козацькими дорогами, ба навіть путівцями. Там, де ще й досі відчувається відлуння від стрімкого лету бойових огирів, Land Rover Discovery 3 сприймається як гість із далекого майбутнього.

Наш маршрут – шляхами, стежками та міфологічними манівцями від міста до міста, від села до села. Уявіть, що нестримно мчать дві козацькі сотні. Насправді ж то невтомно долає кілометри Land Rover Discovery 3: він один має 197 кінських сил. Плавно працює підвіска, звичні вибоїни на шляхах невідчутні. У затишному салоні насолоджуються комфортом сім пасажирів (третій ряд має два зручні місця). Кожен може скористатися різноманітними кишенями, нішами або підсклянниками. Зрозуміли натяк? Багажник, при складених місцях у другому та третьому рядах, перетворюється на плоску поверхню: її можна використати навіть як ліжко. Хіба не королівська чи гетьманська суперзручність?

Отож, від однієї історичної віхи до другої, від сивої давнини до сучасності, а надто ж до перехресть, де важко розмежувати минувшину й сьогодення, читача вестиме рубрика «Гетьманськими столицями, козацькими шляхами». Зрештою, сам Land Rover Discovery 3 – це уособлення подорожей і пригод і... справжнісінька гетьманська стайня, проте – справжній позашляховик, нашпигований технологічними інноваціями, створений для далеких поїздок, несподіваних поворотів, крутих віражів. Словом, майже все, як в історії: що там вона нам підготувала, що там за рогом?

Чому починаємо з Переяслава? А тому, що Це місто було могутнім осердям українського державотворення, центром притягання різнополярних політичних сил, несло в собі потужний заряд історичної спадкоємності, адже стало відомим ще 907 року. На початку десятого століття Переяславське князівство набуло значної політичної ваги. До нього входили Лівобережжя Дніпра (нижче гирла Десни), Муромська і Ростово-Суздальська землі. Перший переяславський (з 1054 року), а згодом великий київський князь (1078–93) Всеволод Ярославич вів боротьбу проти половців та торків, уніс доповнення до знаменитого збірника правових норм «Руська правда», заснував Києво-Видубицький монастир...

Через роки й роки уславився Переяславський полк, а саме місто стало улюбленим пристанищем гетьмана, перехрестям визвольних змагань народу, уособленням боротьби за булаву, зрештою болючим нервом української історії.

Визвольний маршрут: Жовті Води – Корсунь – Пилявці – Львів

1648 року повстанці на чолі з Богданом Хмельницьким, якого було обрано гетьманом, завдали польській шляхті нищівних поразок під Жовтими Водами та Корсунем. Простий люд під корогвами зустрічав звитяжців хлібом-сіллю. Козаки виграли битву під Пилявцями (нині село Пилява Хмельницької області), щедро ділилися волею на Поділлі та Волині. 8 жовтня Богданові війська стали перед Львовом – тодішньою великою укріпленою твердинею.

Коли козацькі гармати випустили на мури кілька ядер, шляхта на чолі з Яремою Вишневецьким, прихопивши коштовності та інші скарби, щезла за обрієм. Поки відчайдухи непогамовного Максима Кривоноса милувалися захопленим Високим Замком, міщани відкупилися – дали гетьманові півмільйона золотих. Справу було зроблено, і овіяний славою полководець рушив на Західну Україну та Холмщину – аж до Замостя, де височів замок, у якому переховувався Вишневецький.

Як гетьман Богдан Хмельницький приймав послів короля Яна Казіміра

Гетьман прагнув бути якомога ближче до Варшави: там замість померлого Владислава ІV обрали королем Польщі Яна Казіміра, який одразу ж і уклав перемир'я з українським гетьманом.

Ще після пилявецької перемоги козацька старшина зібрала раду. Засідали довго, з радісним блиском у глибині колись зазвичай насуплених колючих очей. Помірковані полковники пропонували завершити похід, козаки (запорозька голота, степова чернь!) вимагали подальшого наступу. Хмельницький, жадаючи миру, все-таки прислухався не до зверхників, а до голосу з народу. І військо рушило на Польщу. Її новий король одразу ж уклав перемир'я з українським полководцем.

Після бучного святкування в Києві (митрополит Косів та єрусалимський патріарх Паїсій славили полководця як Мойсея, котрий визволив народ із польської неволі) Хмельницький не в місті над Дніпром, а саме в Переяславі прийняв послів Яна Казіміра. Поважна депутація привезла переможцеві булаву – польський король визнав його гетьманом козацького війська.

Замість вдячних слів Хмельницький несподівано для багатьох виголосив грізну промову: «…Виверну вас, ляхів, догори ногами й потопчу вас так, що будете під моїми ногами… Перше я за свою кривду і шкоду воював, тепер воюватиму за нашу православну віру!» Тримаючи булаву, гетьман, який раніше лише мріяв про свою велику державу, тепер гучно проказав: «…По Холм і Галич».

Від цих несподіваних і вкрай категоричних формулювань Європа аж сколихнулася. Вона вже не лише відчувала, а й усвідомила: утвердилася нова політична сила – Україна. А Хмельницький затято повторював сказане після Зборівського миру 18 серпня 1649 року, коли багато чого втратив, але й здобув чи не найістотніше: територію, кордони якої не мали право переступати польські війська. То, власне, була перша відвойована твердь для утвердження справді української держави.

Влада гетьманского уряду

У Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах влада перейшла до гетьманського уряду. Край було поділено на 16 полків, встановлено як військову, так і цивільну владу (міщанами керували війти), запроваджено струнку судову систему, відновлено магдебурзьке право та звичаєві норми.

Тим часом, як зазначалося ще в радянських енциклопедіях, «український народ не визнав Зборівського договору». І це не випадково: залишилося чимало давніх утисків. Коли ж на Придніпрянщині знову з'явилися пани, а з татарської неволі повернувся лютий ворог козаччини Микола Потоцький, простолюд знову взявся за вила, а вояки – за шаблі. Гетьман почав готуватися до нових битв. Попереду були молдавський похід, Берестечко, Біла Церква, Батіг… Поразки, перемоги і знову поразки.

Коли не стало сина Тимоша (помер від ран у Молдавії), полковники чи не вперше відважилися сказати Хмельницькому: «Не годиться чужу землю обороняти, а свою без охорони кидати». Здригнулася Богданова правиця, хитнулася булава. Гетьман, повагавшись, відмовився від своїх амбітних планів. Його знову покликав до себе Переяслав. На довгому шляху до улюбленого міста то снився Тиміш, то згадувалася його дружина Розанда – донька молдавського воєводи Лупула.

До федерації мали ввійти близькі й далекі держави

Ні, аж ніяк не випадково поставала в уяві молода вродливиця. Вона приїхала з Молдавії до Чигирина й попрощалася в церкві з чоловіком, від якого народила близнят. А було ж Тимошеві, вже полковникові, лише 21 рік! Саме його як улюбленого сина, справді відчайдушного лицаря гетьман бачив продовжувачем великих справ.

Розанда ж мала плекати нащадків, допомагати в об'єднанні сусідніх земель. Оті слова «по Холм і Галич» таки вихопилися із самої душі: гетьман здавна плекав головну ідею своєї діяльності – створити співдружність держав, в якій Україна відігравала б провідну роль.

«Акта про возз'єднання України з Росією» насправді не існувало

Не судилося. Відбулося віче, навколо якого й досі точаться непримиренні суперечки. До речі, ради на той час не були чимось надзвичайним, винятковим. Вони сприймалися як звичні, буденні зібрання. Такою була й рада 8 (18) січня 1654 року. Йшлося про військово-політичний союз із Москвою, а не про возз'єднання з Росією (офіційно такої назви ще не вживали). Жодного документа на раді не підписували.

Необхідність союзу найактивніше обстоювали гетьманські родичі та високопосадовці. Рішуче виступили проти будь-яких угод із північними сусідами полковники Іван Сірко (повів свій полк на Запорожжя, де став кошовим отаманом), Іван Богун (разом із ним – усе побузьке козацтво), Йосип Глух, а також переважна більшість українського православного духовенства. Не присягав навіть молодший син Хмельницького Юрій.

Отже, різні погляди, концепції, аргументи… Навіть на вулицях сучасного міста часто-густо йдуть поруч, плече в плече, його мешканці, які дотримуються діаметрально протилежних оцінок і Переяславської ради, і самої постаті гетьмана. Так чи так, але «Акта про возз'єднання України з Росією», який найчастіше згадують прихильники союзу, насправді не існувало. Були так звані «Березневі статті», пізніше затверджені царем та боярською думою. В одинадцяти пунктах документа немає жодного слова про «возз'єднання». Йдеться про інше: 60-тисячне військо, гетьмана та уряд, яких народ може обирати поза волею царя; власне законодавство й судову систему; мережу освіти рідною мовою; свою податкову систему; право на міжнародні відносини. Що ж обмежувалося, заборонялося? Практично нічого, окрім застереження: гетьман не мав права сам, без московських представників, приймати послів Польщі й Туреччини.

Таємниця сімнадцятого століття: чому гетьман не возвістив незалежності?

Поступове, воістину повзуче, в усьому неухильне «возз'єднання» розпочалося ще за життя Хмельницького: цар та московські урядовці нічтоже сумняшеся заходилися порушувати спочатку окремі, відтак усі пункти добротно виписаної угоди.

Генерал-отаман Українського козацтва Богдан Сушинський пояснює це так: «Гетьман був психологічно не готовий до того, що може настати день, коли він стане правителем незалежної країни, не відчуваючи королівської, царської, султанської, ханської чи ще якоїсь там «ласки».

Видатний сучасний прозаїк, автор історичного роману «Я, Богдан» Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ далекий від однозначних висновків:
– Як зображали Богдана? Справді, вождь, з булавою, на коні, державний муж, погляд прозріває віки. За це його величали Сковорода й Шевченко, а тоді Шевченко ще й картав за те, що, прозріваючи, не все зумів побачити й передбачити. А хто це вмів і коли?

Письменники не могли втриматися на тій височині, на яку вознісся Богдан завдяки силі й величі своєї мислі… Хмельницький для мене – і велика неповторна особистість, але водночас і якась недовідома сила, досі ще не розгадана ніким, мовби найвище скупчення народної геніальності в усьому: в розумі, обдарованості, буйнощах, нестримності натури, в універсалізмі характеру.

На шаблю натрапили бомжі, а Кучма, Засуха й Петренко передали її музеєві

Нещодавно ми мали змогу побачити атрибути гетьманської влади та особисті речі Хмельницького, які раніше перебували поза музейними експозиціями. Особливу увагу привернула особиста шабля полководця, подарована Богданові Хмельницькому польським королем Яном Казіміром. Хіба міг знати гетьман, що аж 2002 року, напередодні передвиборної кампанії до Верховної Ради України, його викрадену шаблю, яку розшукували ціле десятиліття, буде повернуто Переяславу?!

А подарували шаблю Богдана Хмельницького дружина тодішнього Президента України Людмила Кучма, пан Засуха, на той час голова Київської облдержадміністрації, та кандидат у народні депутати пан Петренко. Усі добре пам'ятають, як на вулиці Шевченка, де розташований історичний музей, за день засипали ями й калюжі. Поважні гості урочисто передали реліквію й розповіли, що на шаблю (вона мала вкрай непривабливий вигляд) натрапили київські бомжі в підвалі одного з будинків, що на Подолі. А ось викрадені дві булави знайти не вдалося!

– Жодних актів про передачу не було складено. Вручили з рук у руки, – згадує хранителька фондів музею Лариса Олексіївна Годліна. – Уявіть собі, десять років не було шаблі, і раптом вона з'являється в головного хранителя, а я за актом поповнюю таким неоціненним експонатом експозицію! Хіба не дивина? Я смикала пана Засуху за рукав, благаючи надати відповідні документи. І отримала ксерокопію газетної статті про знахідку та довідку про те, що було проведено експертну оцінку й зроблено висновок: «Дана шабля може бути козацькою зброєю ХVІІ століття». І все! Того самого дня до музею завітали співробітники нашого карного розшуку, адже справу протягом десятиліття не було закрито. Виявляється, вони нічого не знали про знахідку!

Булави шукає Інтерпол

А дві булави… Продати їх на міжнародних аукціонах практично неможливо: раритети розшукують із допомогою Інтерполу. Отож, очевидно, вони зберігаються в приватній колекції.

Поки роздивляємося шаблю, а хранителька фондів приймає «на комісію» давні рушники, скатертини та сорочки, музейний кіт Тимофій, сидячи біля бюста Шевченка, дивиться, як вносять подарунок Верховної Ради України – шафу. Хранителька, звичайно ж, дякує несподіваним гостям…

Бурхливу ріку часу подолали також інші реліквії: особистий прапор гетьмана, його нагай та водосвятна чаша (щоправда, вони прикрашають не переяславські зібрання). Все це й нині символічне: і шабля, яку пощадив час, і вицвілий нагай. А ось пряник не зберігся...

 Та хіба тільки він? Як наголошує один із найсумлінніших дослідників рідної минувшини Павло Загребельний, весь корпус угод, укладених у різні роки (за Хмельницького й пізніше) між Україною та Росією, безслідно зник не тільки в наших архівах, а й московських: документи ретельно знищували і Меншиков, який громив гетьманську столицю Батурин, і «комісари», що понад сім десятиліть здійснювали ідеологічні «чистки» в Україні.

 Брак чогось найістотнішого, найважливішого сьогодні відчувається особливо гостро. Здається, в численних музеях нинішнього міста, знаного з 1943 року як Переяслав-Хмельницький, немає серцевини, тієї часточки душі, яке все робить цілісним, окрилює, возвеличує, возносить до небес. І річ не лише в тому, що 26 музеїв зубожіли, що хранителі старожитностей одержують мізерні зарплати, напрацьовані матеріали не видаються роками, а передусім у тому, що знову й знову в центрі уваги опиняються проблеми інтерпретації Переяславської ради 1654 року. Заполітизованість сковує природний рух історії, накладає важкий відбиток на даний самим Богом УНІВЕРСАЛІЗМ Переяслава.

Саме тут, серед зубожілої пишноти соборів і хитросплетінь вузьких, часто-густо вибоїстих вулиць, мовби оживають хрестоматійні знання, чіткіше вирізняються типові для нас давні й сьогочасні протистояння, суперечності, контрасти, непорозуміння, гадані втрати та уявні здобутки. Тут, поміж новобудов і довгобудів, біля яких дзвінко й по-осінньому коротко співають міські півні (їхні пелюстково ніжні горлечка швидко остуджує вже холодний вітер), глибше усвідомлюєш, що без розшифрування сутності Переяслава неможливо збагнути справжню душу української історії, розплутати клубок її суперечностей, зіткнень і протиборств, звільнити від різнорідних нашарувань літописні сторінки…

Переяслав – це своєрідний заспів до нескінченних битв за гетьманську булаву та полковницькі перначі, химерний сплав слави, неслави чи й хули, різне розуміння духовних та моральних першооснов, протистояння правди і кривди, зіткнення любові й ненависті; це гомінкі віча й тихі ради, продимлені кузні років, де гострилися шаблі проти ворогів і кувалася зброя для самознищення; це перемоги і поразки, злети і падіння, велич і приниження, шляхетність і малодушність, побратимство й зради; це тугий вузол проблем, які здавна започатковані, але до сьогодні так і не розв'язані.

Довгобуд біля секретного об'єкта

Це місто здатне виявити, дослідити й показати глибинне коріння української історії, уособлює в собі те, що передувало Хмельниччині й те, що стало її наслідком.

Так, праведні й неправедні діяння гетьмана, його любов і ненависть, зрештою, його останнє кохання до Мотрони (а не Гелени, як за традицією називають степову красуню) – це далеко не весь Переяслав. Його окрасою стали Музей трипільської культури, Етнографічний музей просто неба, Музей кобзарського мистецтва… У них – правитоки українства й українськості, свідки сивої минувшини, які, за словами уславленого творця унікального всесвітньо відомого Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», Героя України Михайла Сікорського, зберігають дух епох, сутність і людських доль, і доль багатьох поколінь, цілого народу.

Уявіть, Вознесенський собор ХVII століття, збудований за кошти Івана Мазепи, а в ньому – музей-діорама «Битва за Дніпро». Тло полотна – натура за вікнами собору.

Сам Михайло Сікорський за брежнєвських часів обстоював ідею розташування полотна діорами у цьому храмі. Мабуть, мав рацію – так зберегли собор. Тепер діараму логічно перенести в інше місце. Однак проблема: робота розміром дев’ять на двадцять сім метрів – не простирадло, її не згорнеш... Не згорнеш і пам’ять про битву за Дніпро. Танк-експонат на вулицях Переяслава нагадує про це. А потужність модерного позашляховика Land Rover-Discovery 3, до речі, за прохідністю не поступається військовій техніці. Ну, майже. Усе ж таки йому притаманніша жага руху, комфортність і краса, що органічно поєднується в автомобілі, за яким – велике майбутнє.

Утім, повернімося до експонатів Переяслава.

Скажімо, витвори трипільської культури, виставлені в музеї, давніші за єгипетські піраміди. Та що це важить для можновладців – і тих, хто правив за радянської влади, і тих, кого привела до крісел незалежність? Воістину найяскравіше свідчення їхньої однотипної байдужості, неспроможності, звичної бездіяльності – і досі не добудований історичний музей, перший камінь у підмурок якого заклали ще 1978 року. Так і чорніє, розсипаючись, незавершена неоковирна споруда (біля неї – секретний, ще з радянської доби, капітальний пункт цивільної оборони). Хіба це не наш сором, не спільна ганьба, не всезагальний гріх?

Заступник генерального директора з розвитку та утримання заповідника Галина Іванівна Глушко, якій проблеми велетенського етнографічно-духовного комплексу «Переяслав» наболіли до глибини душі, стверджує: «Якби було бажання в державних мужів, то давно можна було б знайти кошти й добудувати необхідний місту історичний музей, бо він аж ніяк не винятковий: звичайнісінька двоповерхова споруда з підвальним приміщенням для фондів. Переконана, що треба зберігати те, що вже є, на місці, не відривати експонати від рідної землі, не перевозити їх до грандіозних мистецьких арсеналів».

Проблеми відомого (чи не загальнонаціонального?) довгобуду змушена була обговорювати навіть Верховна Рада України. Думається, саме ця напівспоруда – символ невивершеності, неповноти сучасного розуміння змісту, суті й сенсу заміфологізованої Переяславської ради.

Сніг – на реліквії?

Здається, саме про це думає – мов живий! – Григорій Сковорода, сидячи за одним із столів класу поетики, відтвореному в музеї, присвяченому любомудрові (приміщення колишнього колегіуму, де в 1750–1771 роках викладав мислитель і поет).

 Здається, що Тарас Шевченко (у своєму музеї!) також переймається нескінченними тривогами та боліннями рідної історії. На цій землі геній написав свій знаменитий «Заповіт», шукав, але так і не знайшов руїни Воскресенської церкви ХІ століття. Виявлені аж у ХХ столітті її залишки – фундамент, півметрові стіни – зберігаються під дахом спеціального павільйону. Там також знайшли прихисток інші свідки княжої доби: нижня частина велетенського дзвону, рештки бронзового підсвічника, голосники-глеки, які вмуровували в храмові стіни для кращої акустики…

Очевидно, такі голосники потрібні під час проведення численних нарад, на яких Галина Глушко знову й знову б'є на сполох:

– Чому Переяслав – місто, забуте владою? Переяслав, де побував Шевченко, має бути одним із трьох святих місць України: дбаймо про нього, Кирилівку, де народився геній, та Канів.

Є задум, підтриманий Президентом України Віктором Ющенком, створити в будинку лікаря Козачковського музей «Заповіту» Шевченка. Ідею схвалили, але на сьогодні експозиція порожня. Ми навіть не маємо змоги взяти на роботу художника, щоб зробити справді сучасний цікавий музей, який відвідували б не тільки дідусі-бабусі, а й діти, молодь. Сподіваємося, що 1100-річчя Переяслава (ювілей святкуватимемо у вересні 2007-го) дасть бодай якийсь поштовх для розвитку музейної справи, змінить обличчя міста. На жаль, із коштів, запланованих на друге півріччя нинішнього року, ми ще й досі не отримали жодної копійки. А суми значні! Серед них і п'ятдесят тисяч на ремонт підлоги музею. Вийшли указ Президента України, відповідні документи Кабінету Міністрів про відзначення 1100-річчя Переяслава, але вони не діють. Так, зокрема, не надходять кошти на реставрацію. Ми розкрили дахи музеїв, а тепер з острахом дивимося на небо: ось-ось піде сніг….

Почути чистий голос історії

Своєрідні «голосники»-рупори треба ставити не лише там, де виступає подвижниця музейної справи Галина Глушко, а й на державному рівні. Сьогодні вони вкрай потрібні, аби виразніше, на повну силу було чути приглушений і самими українцями, і їхніми недругами чистий, нефальшивий голос минувшини. Воднораз великий уламок стародавнього металу, який сьогодні мовчить, може не лише озватися (доторкнися бодай маленьким билом-серцем!) малиновими переливами, а й стати основою для творення цілісного дзвона нашої історії. І тієї, яку береже сучасний тридцятитисячний Переяслав-Хмельницький, і тієї, яку несе в своїй безсмертній душі вся Україна.

Не пропусти другие интересные статьи, подпишись:

Кругозор в Facebook

Комментарии

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
Войдите в систему используя свою учетную запись на сайте:
Email: Пароль:

напомнить пароль

Регистрация
Вы можете авторизироваться при помощи аккаунта Facebook

 

реклама #1 реклама #2 реклама #3 реклама #4 реклама #5 реклама #6 реклама #7 реклама #8

Реклама в «Кругозоре»: +1 (617) 264-04-51

Опрос месяца РЕАЛЬНО ЛИ СОЗДАНИЕ В УКРАИНЕ СИТУАЦИИ, ПОЗВОЛЯЮЩЕЙ СКРЫВАЮЩЕМУСЯ В РОССИИ БЕГЛОМУ БЫВШЕМУ ПРЕЗИДЕНТУ ВИКТОРУ ЯНУКОВИЧУ ВЕРНУТЬСЯ "НА БЕЛОМ КОНЕ"?
Вполне возможно - российским спецслужбам это по силам
Исключено
Трудно сказать
 
События в мире
 
СтасВалерияЖурналBiblio-Globus.USA