обычная версиямобильная версия
подписка

независимое международное интернет-издание

Кругозор интернет-журнал
  Держись заглавья, Кругозор, всем расширяя кругозор. Наум Коржавин.
август '07
Спадщина

ВТРАЧЕНИЙ ШЕДЕВР

Володимир Война

Володимир ВОЙНА
Бостон

Одного разу — діло було в 70-ті роки — друг дав мені почитати самвидатівську статтю «Хроніка опору» Валентина Мороза про село Космач. Автор — український журналіст, дисидент відбував строк у сибірському таборі, але його статті й книги продовжували ходити по країні. Його нарис викликав у мене надзвичайний інтерес. Йшлося про Гуцульщину — улюблений мій край. Там я завжди знаходив багато чого із втраченого у Східній Україні, народну гордість, незамутнену народну культуру.

Село Космач в описанні автора виглядало справжнім етнографічним раєм, де кожна деталь природного та культурного ландшафту, народної архітектури уявлялася Божим творінням. І ще одним відрізнялося те село: там у кожній домівці жили справді дивовижні народні художники, майстри писанок, вишивки, різьблення, ткацтва, кушнірства, мосяжництва, бондарства, плетiння, виготовлення народних iнструментiв… Одне слово, вся етнографічна «таблиця Менделєєва». Хіба що крім гончарства, надзвичайно розвинутого у Косові (райцентрі — РЕД.), але не тут. Кожне слово в нарисі викликало пристрасне бажання: кидай все — і в дорогу!

Автор розповідав і про те, з яким завзяттям жителі села протягом віків відстоювали свою «самість» («ідентичність», як сьогодні кажуть), чинивши опір спочатку полонизації (у цих селах знаходився центр руху опричників і вершив свої подвиги Олекса Довбуш), потім — совєтизації, русифікації. Історія села була «хронікою опору» (звідси й назва нарису). У повоєнні роки більша частина жителів Космача була репресована й загинула.

Та була й третя лінія в тому нарисі. Це історія церкви Олекси Довбуша, що була і є гордістю селян Космача (знаменитий народний ватажок своїми руками її будував, він і загинув навпроти неї від кулі зрадника).

…Але ж я бачив — ще навіть не побувавши в Космачі — ту церкву, споруджену народними майстрами без єдиного цвяха, шедевр дерев’яного зодчества! Саме вона стала основою сюжету, духовною «точкою відліку» в кінофільмі «Тіні забутих предків», фільмі чудовому, з якого, власне, почалося повоєнне відродження українського кіно. Але те, про що я дізнався із нарису Валентина Мороза, не вкладалося в голові. Постановник фільму Сергій Параджанов, яким я так пишався, вивіз із церкви Довбуша чудовий іконостас роботи народного майстра та ікони майстра-«примітивіста», пояснивши, що це потрібно йому в Києві для дозйомки на студії. Я потім в тому переконався, тримаючи в руках договір, у відповідності з яким режисер зобов’язувався повернути те, що він узяв, через п’ять місяців. Та вивіз — і не повернув. Клопоти щодо повернення іконостасу виявилися безнадійними, власті ходокам із села відмовили, хоч навіть письменник Олесь Гончар намагався допомогти селянам. Про те мені повідав космачанин Василь Боб’як, який їздив ходоком від села до Олеся Гончара. Він дав мені почитати рукопис своєї книги про історію села. От якби її видати!

З одного боку — талант Сергія Параджанова, все, що він зробив для української культури, української самосвідомості.

З другого — ось таке! Я писав Сергію Йосиповичу, просив про зустріч для розмови щодо долі церкви. Він не схотів розмовляти. Не згадував би я про цю історію сьогодні, але комусь вона ж відома, із слів Валентина Мороза про неї дізналася українська діаспора Америки, пролунали голоси протесту… Комуністам церква Довбуша мозолила очі тому, що з нею були пов’язані славні сторінки «хроніки опору», вона символізувала споконвічний дух народного протесту. Коли розповідь про ту церкву потрапила на сторінки зарубіжної преси, з’явилася нагода з нею розправитися. Спалити.

Спочатку розібрали дах, залишивши стіни гнити під дощами й снігом. Заборонили місцевим теслярам не тільки її ремонтувати — навіть наближатися до неї з інструментами. Потім знайшли в селі п’яничку, який згодився за пляшку горілки облити церкву бензином й підпалити. Залишилася тільки часовня. Доки церква жила, потребуючи лише ремонту, я мріяв її врятувати. Їздив у Космач не раз, писав про це село (мій нарис опублікував відомий журнал «Наука и религия»), розмовляв із начальством в Косівському райкомі та в Івано-Франківському обкомі. Та скрізь чув одне й те ж: «МИ НЕ РАДИМО ВАМ ЇЗДИТИ У ЦЕ СЕЛО Й ПИСАТИ ПРО НЬОГО. І ТИМ БІЛЬШЕ — КЛОПОТАТИ ПРО ЦЕРКВУ». Мовляв, село — «бандитське», в ньому мешкають 500(!) «колишніх». Не зачіпайте цю тему! Скільки ж космачан загинуло, якщо 500-там вдалося повернутися?

Із Косова — райцентра — до Космача не було прямої дороги. Шлях недовгий, але потрібно було тривалий час чекати пересадки з одного задрипаного «ПАЗика» на інший, втрачати години. Те село навмисне прагнули відгородити від світу. Хоч було це вже важко: світові ж уже відомо, що найкращі писанки роблять в Космачі, навесні сюди з’їжджаються за ними тисячі ентузіастів. Але кожний приїжджий — на виду, й не важко було здогадатися, з якою метою ми з другом, фоторепортером Сергієм Приймаком все ходимо навколо уламків Довбушевої церкви, які на той час іще збереглися. Місцеві жінки, які оточили, намагалися цілувати нам руки, благали: «Допоможіть її врятувати!».

Другого разу, коли я приїхав — уже після пожежі — теслярі мені казали: «Не потрібні нам креслення, вони всі у нашій пам’яті, нам тільки б дозволили працювати, та будматеріали виділили, і ми б, як у старовину, без жодного цвяха, звели б точнісіньку копію». Але то були тільки мрії.

У травні цього року я почав розшукувати матеріали про Космач по інтернету. На моє щастя, дізнався (у села є свій інтернет-сайт), що в житті Космача багато чого змінилося. Тепер це село перетворилося на центр туризму і пов’язане буквально з усім світом. Там відбуваються міжнародні фестивалі майстрів писанок (приїздять учасники із Франції, США, Великобританії, Німеччини, Польщі, Росії, Бразилії, Венесуели, Словаччини, Румунії, Австралії, Австрії, Італії). Проводять також «фестиваль етноеволюції» під назвою «Великдень у Космачі». Одне слово, у цього села нині слава всесвітня! Космач з його 32-ма присілками порівнюють із сонцем з променями, що розходяться, і кажуть, що за чисельністю населення — це найбільше село в усій Європі. Втім, хіба ж діло в цифрах? За талантами художників, які тут живуть, воно не має аналогів у світі!

Та мене хвилювала доля церкви Довбуша: чи відновили її після комуністів? І от щасливий збіг обставин: на інтернет-сайті Космача я знайшов лист Михайла Бардина, людини, яка захоплена тією ж метою: повернути церкву! Я написав йому — і тут же одержав відповідь:

Добрий день, Vladimir!

Дякую за обширного листа і небайдужість. Тема Космача є унікальною, як саме село, його жителі, звичаї, 32 присілки, гори і Довбушева Церква. Сьогодні село Космач очолює Дмитро Пожоджук — людина, закохана в народне мистецтво. Саме йому завдячуємо, що відбувся фестиваль «Великдень у Космачі». Влітку планую з ним детально обговорити ідею відновлення Довбушевої Церкви.

Щодо іконостасу, то вважаю, що відновлена Церква «сама його до себе покличе». А саме люди, в сховах яких знаходяться його фрагменти, будуть мати куди їх повернути.

З повагою,
Михайло Бардин.

У своєму листі я розповідав, що ікони з Довбушевої церкви сьогодні демонструють в Музеї українського мистецтва в Києві (супершедеври в колекції музею!), і там же знаходиться іконостас. Попереду — клопоти щодо повернення іконостасу додому після того, як буде відроджена церква.

Лист мій закінчувався так:

«Щомісячний журнал «КРУГОЗІР», що видається в Бостоні, зацікавився долею церкви Олекси Довбуша, бере цю тему під контроль, буде публікувати наше листування й стежити за подальшим розвитком подій».

У новій Україні нема нічого неможливого. Дочекаємося ми й відновлення втраченого шедевра дерев’яного зодчества.

Не пропусти другие интересные статьи, подпишись:

Кругозор в Facebook

Комментарии

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
Войдите в систему используя свою учетную запись на сайте:
Email: Пароль:

напомнить пароль

Регистрация
Вы можете авторизироваться при помощи аккаунта Facebook
фото

Gennadiy   25.04.2008 11:45

Дякую. Дуже цікава і актуальна стаття. Я також читав «Хроніку опору» Валентина Мороза, і так само був вражений історією про Tконостас Космацькоі церкви.
Те, що Мороз прямо називає Параджанова злодієм, також здивувало. Насправді вся ця історія надзвичайно заплутана, тому мені важко зробити якісь певні висновки.
Думаю, необхідно опублікувати. Хроніки опору., які до цього часу неможливо знайти в інтернеті. Можливо таким чином вдасться привернути увагу громадскості до цієі проблеми.
Відносно того, що у новій Украіні нема нічого неможливого., я просто не можу собі уявити, що державні інституціі новоі Украіни. почнуть відновлювати Довбушеву Церкву у Космачі.
Я вірю, що церкву таки відбудують, але скоріше за все це буде зроблено не за державні кошти.
  - 0   - 0

 

реклама #1 реклама #2 реклама #3 реклама #4 реклама #5 реклама #6 реклама #7 реклама #8

Реклама в «Кругозоре»: +1 (617) 264-04-51

Опрос месяца РЕАЛЬНО ЛИ СОЗДАНИЕ В УКРАИНЕ СИТУАЦИИ, ПОЗВОЛЯЮЩЕЙ СКРЫВАЮЩЕМУСЯ В РОССИИ БЕГЛОМУ БЫВШЕМУ ПРЕЗИДЕНТУ ВИКТОРУ ЯНУКОВИЧУ ВЕРНУТЬСЯ "НА БЕЛОМ КОНЕ"?
Вполне возможно - российским спецслужбам это по силам
Исключено
Трудно сказать
 
События в мире
 
СтасВалерияЖурналBiblio-Globus.USA